Шепот

Открывая дверь на улицу и, выходя на крыльцо Головного офиса, я еще не поймал свое настроение, то настроение, которое будет тянуться всю эту неделю. Я просто выходил. Выходил после бессмысленного разговора с Генеральным, остатком которого в голове саднила чудная фраза о «нецелесообразности «беспокойных встреч» этой осенью за рубежом». Что он имел в виду, интересно? Может быть, он говорил о том, что его встречи в этот раз за рубежом будут спокойными. Или подчеркивал особенность осени как таковой? Или…
«Да не все ли равно, – думал я, все еще выходя на высокое крыльцо с анодированными поручнями по периметру с восхитительным видом на Днепр справа, и на фронтально расположенное пирамидальное зеркальное здание, отражающее солнечные лучи, слева. – Главное то, что теперь только и остается, что стоять, вцепившись в холодный поручень и смотреть на эту красоту».
В голове прокручивались фразы и мысли последних двух дней. Они были похожи на бегущие барашки волн, закручивающиеся в себя, и не видящие стоящее впереди вертикальное гранитно-бетонное чудище берега, которое разнесет их в мельчайшие брызги, которые уже не собрать, как ни старайся.
Пусто, и злость начинает где-то там внутри формироваться, вырисовываться. Злость ни на кого, ни на что. Злость на берег, холодный гранитно-бетонный, которому все равно. Потому что после его волны с веселящимися барашками-мыслями будет следующая… и еще одна… и еще. Поэтому обиды на… берег не было. Поэтому я стал волной, отхлынувшей, но уже без барашков, без…
Стоять на крыльце, взявшись за уже согревшиеся поручни, было приятно. Просто стоять было приятно. Гонка последних дней оказалась с фальш-стартом. Теперь оставалось стоять, зажмурившись от выскользнувшего из-за туч, яркого феерически-осеннего солнца. Прикрыв глаза, я подставил лицо солнцу: стало тепло и гулко. Сразу прибежали звуки окружающего: поезд метро… гул проспекта… ниспадающий поток ветра и шорох листвы рядом… хлопнувшая сзади входная дверь… слова…
– Да не хочу я здесь оставаться! Только прогреем моторчик и вперед. Все пить будут, а я как левый, – жди окончания! Ха…
Я узнал Владимира, одного из менеджеров соседней с нашей области, повернулся к выходящим из здания, облокотившись о поручни крыльца.
– Ты только о себе думаешь, а я голодная, – говорила Марина, эффективный эксперт по продажам, – и… я так не поеду.
– Оставайся. Может быть, ты еще и в Крым этот холодный поедешь вместо Праги? Оставайся! Хорошая замена! Билетики же у тебя? Утречком на самолетик, чудо! – улыбается Володя и подходит. – Ну что? Надули? Впрочем, следовало ожидать… провальный сезон. Никакой кусок в горло не полезет… крокодилы. А ты куда?
– Домой… Поезд в восемнадцать. Или самолет завтра утром…
Марина подошла, недовольная, надув губы. Она была похожа на девочку, лишенную сладкого не понятно за что.
– Не, а мы сейчас… только моторчик прогреем и… Мариночка, ну не дуйся. По дороге лучше поедим, я знаю местечко. Ну не могу я там веселиться! Не понимаешь?! И крымский воздух осенью мне вреден, особенно после такого…
– Поехали… – соглашается Марина и обращается ко мне. – Может с нами?
– Слушай, точно. Что ты будешь ждать? – Володя улыбнулся с прищуром. – Завезем. Полторы сотни километров крюк – не проблема. Спать будешь дома.
От возможности уехать прямо сейчас затеплилось хорошее настроение. Оставаться не хотелось совершенно. Из состояния «некуда идти» спасет только движение, пусть назад, пусть с грустно летящим пейзажиком за окном. Я знал, что ребята приехали на черном «паджеро», что приехали втроем, и… захотелось вдруг отключиться на заднем левом сидении под шорох колес и приглушенную музыку любимого ими и мной «Високосного года»…
– Для меня это лучшее. Спасибо.
Володя, помахивая ключиками, и сделав знак «все будет ОК», поспешил к машине.
– А где третий? – спросил я.
– Игорек там перышки распушил, – усмехнулась Марина, – и вряд ли это закончится сегодня. Крым для него не отличается от заграницы. Главное, чтобы рядом было это… Место воплощения его талантов.
– Сарказм – холодное чувство.
– Надоело, Валера. У него мысли, по-моему, забыли куда ходить, кроме как по кругу: поел, выпил, трахнул… поел, выпил…
Подъехал джип, урча и покачиваясь, мягко принял нас в себя, и так же мягко выбежал за ворота Головного офиса.

***

Remix «Алая Талая» Фадеева закрутился внутри салона. Володя умел вести машину, почти сразу вышел на крейсерскую скорость, пронесся через мост-развязку, быстро перестроился в крайнюю левую и…
Я откинулся на странно теплую кожу, почти как Стинг в «Desert Rose», только у левого окна и прикрыл глаза. Ритм «алой талой» нарастал вместе со скоростью машины. Было странное состояние: как будто я куда-то лез, карабкался, стремился, а потом что-то произошло: последнее движение оказалось не правильным, не выверенным, не тем, которое смогло бы стать завершением пути. Хватило легкого встречного воздействия, чтобы… чтобы сидеть сейчас и сквозь прикрытые глаза рассматривать несущуюся навстречу нереальность. Да, это было похоже почти на падение, на движение вниз… обратно… без сопротивления, без иллюстраций, без запоминания.
Справа от меня, сняв обувь и поджав ноги под себя, сидела Марина, потягивая из маленькой бутылочки джин-тоник. Володя что-то буркнул, а потом сказал громче:
– Я так усну. Эти индийские напевы… и вы молчите…
Говорить не хотелось.
– Хочешь кофе? У нас еще осталось… – Марина достала из сумки термос, налила дымящийся кофе Володе, потом спросила у меня, – будешь?
Я покачал головой, «индийские напевы» мне нравились, расслабляли. И я уснул.

***

– А мы едем в Крым…
Уже заметно стемнело, горит приборная доска. Но скорость не уменьшилась. Проносились встречные, оставались позади, казалось бы, стоящие попутные. Фадеев все еще уверял, что «он не верит ее глазам», потом началось содранное со Стинга начало, все как-то сдвинулось, сократилось, заперебиралось. Опять нарастание темпа.
– Куда мы едем? – спросил я.
– Мы тут решили тебя не будить…
– Ну и?
– Игорек звонил. Они уже летят самолетом… и нас позвали.
– А что изменилось?
– Ничего. Грустно стало. Кстати, он сказал, что тебя тоже ждут.
Странно. Ни сожаления, ни радости, ни-че-го. Как будто все равно куда ехать.
– Сколько уже едем?
– Четыре часа, – сказала Марина, до сих пор молчавшая.
– Вы же кушать хотели…
– Теперь не хотим. Бутерброды, кофе есть. Вот скотч есть. Будешь?
Глоток обжог… второй. Темнота накидывалась темной полупрозрачной шалью, перечеркивалась яркими огнями, вскрикивала и взлетала чуть вверх, но потом снова опускалась: медленно и осторожно. Ощущение теплоты и первой волны опьянения обострили ощущения, слух. Фадеев все еще вращался по кругу. «Лети за мной… вперед… назад… и пой…» Все-таки, под него хорошо спать, особенно когда он приглушен. От монотонности? От чередования акцентов?
– Марин, давай этого… стонущего снимем? – Видно не в первый раз произнес Володя. – Можно твоего Стинга даже. Хотя тоже… не для меня.
– Не трогай. Пусть.
И ни движения, ни попытки возразить…
Ощутил прильнувшую к моему плечу голову Марины, потом посмотревшие её глаза, и потом уже более удобно устроившуюся, полуобнявшую. Всегда вдруг возникающая доверчивость женщины дает мне возможность никогда не отказываться дарить в этой жизни: свои мысли, свои ощущения, свои прикосновения. Даже сейчас, оберегая якобы сон Марины, я думал не о себе. Так было привычнее.

***

Стоя на пирсе, на самом краю, далеко убегающем в море и пропадающем в волнах и брызгах, когда слова позади стоящего пропадают в шуме волн и свисте ветра; когда соленые брызги не кажутся мокрыми, а только холодными; когда кажется, что летишь не опираясь даже на воздух; когда сигаретный дым ощущается инородным и сигарета гаснет сама по себе; когда… когда кажется, что восторг – это только начальная степень наслаждения состоянием…
…я не понимал, почему мне не хотелось в Крым.

“Шепіт” (перевод на украинский язык)

Відкриваючи двері на вулицю і виходячи на ґанок Головного офісу я ще не піймав свій настрій, тот настрій, що буде тягтися весь цей тиждень. Я просто виходив. Виходив після безглуздої розмови з Генеральним, залишком якого в голові саднила дивовижна фраза про «недоцільність неспокійних зустрічей цією осінню за рубежем». Що він мав на увазі, цікаво? Може бути, він говорив про те, що його зустрічі в цей раз будуть спокійними. Чи підкреслював особливість осені як такий? Чи…
«Так чи не все рівно, – думав я, усе ще виходячи на високий ґанок з анодируваними поручнями по периметрі з чудовим видом на Дніпро праворуч, і на фронтально розташований пірамідальний дзеркальний будинок, що відбиває сонячні промені, ліворуч. – Головне те, що тепер тільки і залишається, що стояти, вчепившись у холодний поручень і дивитися на цю красу».
У голові прокручувались фрази і думки останніх двох днів. Вони були схожі на баранчики хвиль, що біжать, що закручуються в себе, і не бачать стояче перед вертикальне гранітно-бетонне чудовисько берега, що рознесе їх у дрібні бризи, що уже не зібрати, як ні намагайся.
Порожньо, і злість починає десь там усередині формуватися, вимальовуватися. Злість ні на кого, ні на що. Злість на берег, холодний гранітно-бетонний, котрому все рівно. Тому що після його хвилі з баранчиками-думками, що веселились, буде наступна… і ще одна… і ще. Тому образи на… беріг не було. Тому я став хвилею, що відринула, але вже без баранчиків, без…
Стояти на ґанку, взявшись за вже зігрілися поручні, було приємно. Просто стояти було приємно. Гонка останніх днів виявилася з фальш-стартом. Тепер залишалося стояти, замруживши від вискользнувшего через хмари, яскравого феєрично-осіннього сонця. Прикривши ока, я підставив обличчя сонцю: стало тепло і гучно. Відразу прибігли звуки навколишнього: потяг метро… гул проспекту… спадаючий потік вітру і шерех листя поруч… вхідні двері, що ляснули позаду… слова…
– Так не хочу я тут залишатися! Тільки прогріємо моторчик і вперед. Усі пити будуть, а я як лівий, – чекай закінчення! Ха…
Я довідався Володимира, одного з менеджерів сусідньої області, повернувся до вихідного з будинку, облокотившись об поручні ґанку.
– Ти тільки про себе думаєш, а я голодна, – говорила Марина, ефективний експерт по продажах, – і… я так не поїду.
– Залишайся. Може бути, ти ще й у Крим цей холодний поїдеш замість Праги? Залишайся! Гарна заміна! Білетики ж у тебе? Раночком на самолетик, чудо! – посміхається Володя і підходить. – Ну що? Надули? Утім, випливало очікувати… провальний сезон. Ніякий шматок у горло не полізе… крокодили. А ти куди?
– Додому… Потяг у вісімнадцять. Чи літак завтра ранком…
Марина підійшла, незадоволена, надмувши губи. Вона була схожа на дівчинку, позбавлену солодкого не зрозуміло за що.
– Не, а ми зараз… тільки моторчик прогріємо і… Мариночка, ну не дуйся. По дорозі краще поїмо, я знаю містечко. Ну не можу я там веселитися! Не розумієш?! И кримське повітря восени мені шкідливий, особливо після такого…
– Поїхали… – погоджується Марина і звертається до мене. – Може з нами?
– Слухай, точно. Що ти будеш чекати? – Володя посміхнувся з прищуром. – Завеземо. Півтори сотні кілометрів гак – не проблема. Спати будеш будинку.
Від можливості виїхати прямо зараз зажеврівся гарний настрій. Залишатися не хотілося зовсім. Зі стану «нікуди йти» врятує тільки рух, нехай назад, нехай зі смутно летить пейзажиком за вікном. Я знав, що хлопці приїхали на чорному паджеро, що приїхали втрьох, і… захотілося раптом відключитися на заднім лівому сидінні під шерех коліс і приглушену музику улюбленого ними і мною «Високосного року»…
– Для мене це краще. Спасибі.
Володя, помахав ключиками, і зробивши знак «усі буде ОК», поспішив до машини.
– А де третій? – запитав я.
– Игорек там перинки розпушив, – посміхнулася Марина, – і навряд чи це закінчиться сьогодні. Крим для нього не відрізняється від закордону. Головне, щоб поруч було це… Місце втілення його талантів.
– Сарказм – холодне почуття.
– Набридло, Валера. У нього думки, по-моєму, забули куди ходити, крім як по колу: поїв, випив, трахнув…поїв, випив…
Під’їхав джип, гурчачи і погойдуючи, м’яко прийняв нас у себе, і так само м’яко вибіг за ворота Головного офісу.

***

Remix «Червона Потала» Фадєєва закрутився усередині салону. Володя умів вести машину, майже відразу вийшов на крейсерську швидкість, пронісся через міст-розв’язку, швидко перешикувався в крайню ліву і…
Я відкинувся на дивно теплу шкіру, майже як Стинг у «Desert Rose», тільки в лівого вікна і прикрив ока. Ритм «червоної поталий» наростав разом зі швидкістю машини. Був дивний стан: начебто я кудись ліз, карабкался, прагнув, а потім щось відбувся: останній рух виявилося не правильним, не вивіреним, не тим, що змогло б стати завершенням шляху. Вистачило легкого зустрічного впливу, щоб…щоб сидіти зараз і крізь прикриті очі розглядати нереальність, що назустріч несеться. Так, це було схоже майже на падіння, на рух униз… назад… без опору, без ілюстрацій, без запам’ятовування.
Праворуч від мене, знявши взуття і піджавши ноги під себе, сиділа Марина, потягуючи з маленької пляшки джин-тонік. Володя щось буркнув, а потім сказав голосніше:
– Я так засну. Ці індійські наспіви…і ви мовчите…
Говорити не хотілося.
– Хочеш кава? У нас ще залишилося… – Марина дістала із сумки термос, налила паруючий кава Володі, потім запитала в мене, – будеш?
Я покачав головою, «індійські наспіви» мені подобалися, розслаблювали. І я заснув.

***

– А ми їдемо в Крим…
Уже помітно стемніло, горить приладова дошка. Але швидкість не зменшилася. Проносилися зустрічні, залишалися за, здавалося б, що коштують побіжні. Фадєєв усе ще запевняв, що «він не вірить її очам», потім почалося здерте зі Стинга початок, усі якось зрушилося, скоротилося, заперебиралося. Знову наростання темпу.
– Куди ми їдемо? – запитав я.
– Ми отут вирішили тебе не будити…
– Ну і?
– Игорек дзвонив. Вони вже летять літаком… і нас покликали.
– А що змінилося?
– Нічого. Смутно стало. До речі, він сказав, що тебе теж чекають.
Дивно. Ні жалю, ні радості, ни-че-го. Начебто все рівно куди їхати.
– Скільки вже їдемо?
– Четверта година, – сказала Марина, що дотепер мовчала.
– Ви ж їсти хотіли…
– Тепер не хочемо. Бутерброди, кава є. От скотч є. Будеш?
Ковток обпік… другий. Темрява накидалася темною напівпрозорою шаллю, перекреслювалася яскравими вогнями, скрикувала і злітала ледве нагору, але потім знову опускалася: повільно й обережно. Відчуття теплоти і першої хвилі сп’яніння загострили відчуття, слух. Фадєєв усе ще обертався по колу. «Лети за мною… уперед… назад… і печи…» Усе-таки, під нього добре спати, особливо коли він приглушений. Від монотонності? Від чергування акцентів?
– Марин, давай цього… протяжного знімемо? – Видно не в перший раз вимовив Володя. – Можна твого Стинга навіть. Хоча теж… не для мене.
– Не торкай. Нехай.
І ні руху, ні спроби заперечити…
Відчув притулену до мого плеча голову Марини, що потім подивилися її очі, і потім уже більш що зручно улаштувалася, що напівобіймала. Завжди раптом виникаюча довірливість жінки дає мені можливість ніколи не відмовлятися дарувати в цьому житті: свої думки, свої відчуття, свої дотики. Навіть зараз, оберігаючи нібито сон Марини, я думав не про себе. Так було звично.

***

Коштуючи на пірсі, на самому краї, що далеко тікає в море і пропадає в хвилях і бризах, коли слова за що коштує пропадають у шумі хвиль і свисті вітру; коли солоні бризи не здаються мокрими, а тільки холодними; коли здається, що летиш не спираючи навіть на повітря; коли сигаретний дим відчувається стороннім і сигарета гасне сама по собі; коли… коли здається, що захват – це тільки початковий ступінь насолоди станом…
…я не розумів, чому мені не хотілося в Крим.

Добавить комментарий

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.