Біля невеличкого містечка розташовувався штаб стрілецького полку. Полкові підрозділи були розкидані в радіусі тридцяти кілометрів від штабу по хуторам, селам, гаям. Входила до складу цього полку окрема рота спеціального призначення з особливим завданням. Розміщувалась рота на невеликій ділянці біля хутора Кісяківці і була огороджена колючим дротом. Одна казарма, дві тополі , зловісний об’єкт охорони — і більше нічого колючий дріт не приховував, окрім двадцяти п’яти воїнів, якими командував прапорщик Кіржак.

Що то за об’єкт, що знаходився під охороною роти, не знав ні командир роти, ні полкове керівництво. Таємниця губилась десь в надрах статистики міністерства оборони. Може то був літак, може ядерне паливо, а може взагалі там нічого не було – резервне пусте місце про запас, щоб збити з пантелику потенційного ворога.

Кожного ранку людська череда корів, проходячи повз об’єкт охорони, повертала рогаті голови в його сторону і жалібно мукала, неначе то була силосна яма, щільно закрита прорезиненими брезентами і маскувальною сіткою. Горобці, голуби, ластівки, сови та інші місцеві пернаті, пролітаючи над об’єктом, мали звичку спорожнятись на нього, неначе об’єкт зумовлював розлад роботи шлунку. А одного разу, на об’єкт заскочив цілий індик та спорожнитись не встиг. Караульний рядовий Довба кинув у нього чоботом, уцілив прямо у тім’ячко і індик потрапив до солдатської їдальні. Господар індика було вчинив скандал, та притих, коли за індика отримав вимазані у пташині екскременти чоботи…

Зв’язок особливої роти з штабом полку підтримувався завдяки єдиній телефонній лінії, протягнутій на двадцять п’ять кілометрів через хутори і села, яку часто обривали місцеві заготівельники металу. Ротна радіостанція Р-130 може і працювала б справно, та після того, як на свято Перемоги її використали у Кісяківському клубі неначе магнітофон, зв’язківець єфрейтор Сємєчкін перекваліфікувати її із магнітофона у саму себе не зміг. Так як у полку запасної Р-130 не малося, то ж ротна станція, один раз налаштована на якусь приватну хвилю, цілодобово гнала музичний “блотняк” та суперхіти року.

Чотири рази у місяць до особливої роти з штабу полку надходив “груз-66” – вантажівка на базі ГАЗ-66, яка привозила накази, пошту, інколи платню, полкову газету “Куля правди”, спеціальні пайки, продукти харчування, мило і таке інше, щоб задовольнити нормальну армійську службу військового підрозділу. Інколи вантажівка затримувалась на сім діб, в цілях економії бензину, і тоді солдати пролазили через діри в колючому дроті на хутір здобувати харчі самотужки.

Служба в окремій роті з особливим завданням для рядового солдата порівнювалася з курортним відпочинком – ні тобі стройової, ні тобі бойової підготовки, окрім, зрозуміло охорони НСО (невідомого стратегічного об’єкту), що по документам був означений як об’єкт “Кісяк-2”. Солдати любовно називали його “Кісячок”.
Може від цього об’єкту, а може сам хутір Кісяківці мав нездорову ауру, бо місцеве населення помітило певну закономірність подій в природі регіону.

Один або два рази на рік, точні дати не визначалися, находила на населення певна мара, творилася незрозуміла чортівня, і для чого, як і чому – ніхто нічого не розумів, але і супротивиться цій чортівні не міг: то рої бджіл з вуликів якось разом повилітають і ну кусати сільський млин і мельника заодно, то свині якось всі разом до кнурів зірвуться і тікають із своїх загонів, навіть і ті , яким ще рано зриватися, та багато іншого кабалістичного. Такі періоди серед місцевих жителів отримали назву: коники-стрибунці, бо першим на це звернув увагу місцевий конюх, який помітив, як раптово і назавжди щезли всі коні з місцевої тваринницької ферми.

Не минули коники-стрибунці і особливу роту. Почалася чортівня з того, що третій тиждень не надходив “груз-66”.

Ось тому і прибив солдат Довба чоботом індика. Та й інше хутірське птахівництво якось відразу недорахувалось гусей, курей, качок. Забобонні кісяківці почали хреститися і плюватися на об’єкт НСО. Але це був тільки початок.

Поштар із сусіднього села за десять кілометрів привіз в роту велосипедну телеграму:
“В полк прибуває комісія округа. Готуйтесь зустрічі генерала. Тимчасово виконуючий обов’язки начальника штабу майор М.Ф.Болт”.

Підготувати зустріч генералу просто, якщо у війську постійно проводяться муштри та тренування, коли особовий склад війська в постійній бойовій готовності до любих негараздів військової служби. Для командира роти прапорщика Кіржака це завдання було майже фантастичне, але і не лякало його.

Кіржак був стріляний рак і очі в нього були об’ємні як у ракових. Очима він міг бачити неначе у широкофокусний об’єктив все відразу: і казарму, і об’єкт охорони, і колючий дріт, і голубку, що сиділа на яйцях в гілках тополі…

За кілька днів, до зустрічі з генералом, Кіржак повинен був налагодити обличчя підрозділу: озеленити територію, оптимізувати ввірені йому приміщення, оздоровити зовнішній вигляд особового складу. А головне, навчити вщент розхолоджених „курортною службою” солдат основним положенням військового статуту.

Кіржак подав сигнал загального збору роти. Коли воїни неохоче стягнулися до купи, хто як зміг, затягнув проповідь:
-Діти мої! Вірте мені! Скрутні дні наступають! До нашого війська приїздить генерал! Наша провина в тому, що ми забулися як його зустрічати. Тож будьте терпеливими. Ми згадаємо все!
Прапорщик ще дуже хотів додати слово “Амінь”, та забувся на яку літеру в цьому слові припадає наголос. Рота сумлінно почала готуватись.

Озеленення території відбулося негайно і навально, із залученням всього особового складу. Солдати дружньо викопали двадцятирічні берізки у Кісяківському гаю і перенесли їх до роти, де і посадили в рядок.
-І сказав Він, хай зеленіють хоч два дні! – Радів Кіржак,- І побачив Він, що воно добре! І був вечір день перший…

На другий день ротний писар розграфив лінійку перед казармою і крейдою попідписував прізвища кожного солдата в такому порядку, в якому воїни будуть шикуватись перед генералом. На погонах кожен воїн нашив непомітний хрестик, щоб знати де є ліва сторона, а де права. Рядовий Мішака, кларнетист за освітою, кулеметник за військовою спеціальністю, почав тренуватися вибивати дріб на барабані. А так як ніхто у роті ніяких барабанних мелодій не знав, то барабанний дріб був із колекції піонерських зльотів, що пам’ятався із дитинства.

В процесі підготовки зустрічі, прапорщик Кіржак почав, непомітно для себе, забувати викладки із “Дитячої Біблії”, що останнім часом переповняли його мову. Він почав згадувати дорослі, чисто військові, трансформації слова:
„Отставіть, дуло вам у вухо! Навалісь, гранату вам в зад! Не пшикай ротом, обойму тобі в глотку!” Та ще багато інших армійських афоризмів і словосполучень…

Заготовку продуктів для генеральського столу Кіржак довірив вічному черговому –рядовому Моторкіну.
Моторкін за походженням був негр, згідно свого батька, і успадкував всі кращі якості африканської раси крім зросту, зріст був мамин: метр сорок… Йому б ще хвостик та ріжки і став би живим зразком героїв легенд української культури.
Тож на хуторі Кісяківці період коників-стрибунців досяг апогею: картоплю, помідори, кавуни з городів хуторян виносила нечиста сила у своєму класичному вигляді…
Хуторяни вже думали зійтись на сходку і віднести на об’єкт НСО в жертву найкращу дівчину хутора, щоб задобрити духів об’єкту, аби не пускали нечисту силу у городину. Та найкращій кісяківській дівчині нещодавно виповнилося сорок два роки і щоб її підняти, треба було б надутися щонайменше чотирьом чоловікам. То ж задумка провалилась, а коники-стрибунці продовжувались.

Горілку для генерала приніс єдиний в роті сержант Гроб. Гроб – це було прізвисько, а не прізвище, і заробив його сержант ще рік тому, коли за пляшку горілки обмивав ноги покійникам. Стояла тоді сувора зима. Мерців було багато. Сержант не поцурався допомагати селянам у їх скруті, тепер мав необмежений кредит на горілку, на випадок, коли треба буде знову така термінова ритуальна послуга. “Гарно миє!” — розхвалювала сержанта баба Осиха, — “дід лежить як пластмасовий!”. А в період коників-стрибунців ніхто не був впевнений у тому, що послуги по обмиванню покійників будуть не потрібними.

За добу до приїзду генерала, Кіржак вишикував роту для останньої контрольної перевірки і своїми раковими об’єктивами досконально все обдивився.
-Помєщєніє, територія, об’єкт – удовлєтворітєльно! Медалі вам в очі!, — Підвів підсумок він, — ще намастити рядового Моторкіна пудрою, щоб не виділявся на загальному фоні… І можна сказати: до зустрічі ми приготувались!
-Телефон дзвенить, товаришу прапорщик! – Пролунав вигук єфрейтора Сємєчкіна.
-От чортівня! – Лайнувся Кіржак, — запрацював таки телефон! Мабуть полкові зв’язківці лінію відновили, що то комісія з округа!
Телефонував майор Болт.
Кіржак доповів йому чітко:
-До зустрічі приготувались. Хворих не має. Дезертирів та лишніх солдат не обнаружено!
-Ну дивись мені, старий Кіржак, — попередив майор, — щоб генерала як рідного батька зустрів! Не дай Бог тобі хоч один мінус заробить, уволю!

Генерал під’їхав перед обідом на чорній “Волзі”, з кубиками таксі на дверцятах. Таксі від’їхало у холодок і гримнув барабанний дріб піонерського маршу.
Прапорщик Кіржак підніс “честь” до кашкета і “лясь!”, “лясь!”, “лясь!” – шикованим кроком полинув назустріч лампасам і медалям, які звисали від шиї до нижче пояса… Штани з лампасами у генерала чомусь роздувались на вигляд галіфе.
-Така, перетака рота, такого, перетакого полку, такого, перетакого міністерства оборони… – Дзвеніла луна докладу прапорщика, а генерал в цей час милувався присохлими листочками берізок.
-До чого армію довели! Навіть дерево не витримує, — зауважив генерал, коли замовк Кіржак.
-Клімат міняється…- Викрутився прапорщик.
-До чого армію довели! – Обурився генерал і грудьми покотився до особового складу роти. Серед вишикуваних солдат помітив воїна у якого пальці протерли носки чобіт і виглядали як зозулі із годинника.
-Як фамілія, синок?
-Рядовий Довба, товаришу генерал!
-Чоботи не жмуть?
-Вже не жмуть, батя, — відповів Довба, — я у них передки повідрізав!
-До чого армію довели! – Знову гаркнув генерал і обуреними очима роздивлявся очі воїнів, неначе шукаючи підтримки своїх слів. Та воїни стояли як камікадзе – на смерть, закривши очі і піднявши підборідки. І тут генеральський погляд зупинився на Моторкіну, якого забули намастить пудрою.
-Йо-ма-йо! – Здивувався генерал, — ти хто, воїн?
Замість Моторкіна відповів сам Кіржак, витягнувшись як воскова свічка:
-Боль роти, товариш генерал! Це іноземна допомога малорозвиненим арміям…
-Раніше ми чорномазим допомагали! До чого армію довели! – Вже сумно забелькотів генерал і покотився від особового складу до об’єкту охорони.
Прапорщик Моторкіну показав кулака і прошепотів наказ:
-Негроїдна раса, сховайся куди-небудь, хоч на очко!, — А сам підтюпцем побіг у слід генералу.

Біля об’єкту НСО стояв в караулі єфрейтор Абік Акупян, український старший солдат із потомків тих армян, що забезпечили українські села асфальтовими вулицями. Його батьки перебралися на Україну після землетрусу в Спітакі, але так і не навчилися щирої української мови. Акцент завжди видавав їх особу кавказької національності. Озброєний караульний був лише штик-ножем та лопаткою саперів, але вираз обличчя караульного говорив про те, що у нього в кишені як мінімум ракетна установка “Град” . Генерал нічого не мав дурного на умі, лише спитав: “Що охороняємо, синок?” На що караульний вишкірився : “Не підхаді! Зарежу как бугай!”
-Він правду каже, — повідомив генералу Кіржак, — чотири місяці тому він штик-ножем порішив фермерського бугая, коли той прорвав периметр колючого дроту… За це йому і личку причепили…
-Молодець, синок! — Похвалив єфрейтора генерал, — Але ж до чого армію довели…
Кіржак запросив генерала у їдальню, а особистому складу роти віддав конкретні накази:
-Заняття по розпорядку! Через дріт не перелазить! На об’єкті в карти не грати! . Хай хоч генерал поїде.

В їдальні, біля щедро накритого офіцерського столу, генерал розчепив ґудзики мундиру і розставив руки для обіймів:
-Ну, здрастуй Кіржак!
Кіржак кинувся на груди генерала, що кашкет злетів з голови:
-Акимич! Скільки літ! Скільки зим!… Хіба ж я знав що це ти приїдеш! Я б тобі таке приготував би!
У обох друзів потекли сльози радості.
-А що то в тебе? – Генерал, обтираючи хустинкою очі, вказав на пластмаску наповнену рідиною.
-Ну, знак доброзичливості… Місцевого ґатунку…
-Самогон будемо пити на добраніч! – Генерал перетворив галіфе в звичайні штани і поставив на стіл дві пляшки коньяку.
-Наш коньяк. Рідний. Навчились виробляти! І запах, і смак, і неначе з природою спілкуватись можна!
-Я тут з природою вже п’ятнадцять років спілкуюсь…
-До чого ж армію довели…
Кіржак і Акимич були давніми бойовими друзями, адже починали кар’єру разом, лейтенантами після училища, і разом служили ротними замполітами десь на Алтаї. Та розійшлися шляхи військових в різні боки. Кар’єра Кіржака поповзла вниз до вічного прапорщика. Акимича служба балувала: дослужився до капітана, закінчив академію, побував в Афгані, і дослужився до полковника. При розвалі Союзу повернувся на Україну і став одним із перших сторонників українських збройних сил, за що і увійшов до генеральського складу. Отакі перипетії військової служби.
-Я вже три роки як на пенсії, — розповідав Акимич Кіржаку після третьої стопки, — рибу ловлю, друзів відвідую… Але ж і до чого армію довели!
-А я,- хвалився Кіржак, — в цій ось дірці служу. А що! Сім’ї не має, казармовий режим мене влаштовує, сюди ніхто із офіцерів потрапляти не бажає, а я безотказний… Вип’ємо за армію!

-Ти ж, Аки-мич, мені тільки мін-уси не… не… не…,- благав Кіржак після чергової стопки, але вже не пахнючого коньяку, а вонючої бурячихи, — чуствую відправлять у відставку. Хто ж я тоді буду…
-Як-і… мінуси? – Нерозумів генерал, — Я що, сюд-и мінуси приїх-ав шук-ать? Пам’ятаєш Ал-тай? До чого ар-мію довели… Де в тебе сан-узєл?
-Оч-ко стандартне, як вєздє! — Повідомив Кіржак, — сам знайдеш…
-Ну в таком від-є я не під-у. Перед солдатами в мундірє п’яний не-не-не…
Генерал зняв завішаний нагородами “мундір” і в одній сорочці навипуск пішов в побутові приміщення злити накопичену вологу з організму.
Там на “очку” сидів Моторкін.
В затемнених побутових приміщеннях лише очі і зуби Моторкіна та очко поблискували чаклунською білизною. Акимич мало не перехрестився і хотів було закричати “Згинь!”, та внутрішня дисципліна генерала стримала порив і він погладив Моторкіна по кучеряшках…
-Ну-ну…,- мовив Акимич, — До чого очко довели! Який поразітєльний контраст! – і генерал пішов шукати інше місце для спорожнення…

Моторкін шустро вискочив із побутових кімнат і побіг до своїх товаришів з новиною: офіційна частина зустрічі з генералом закінчилась! Почалось “різне”…

Коники-стрибунці на хуторі Кісяківці продовжувались післяобідньою жарою. На центральну вулицю хутора, піднімаючи хмари пилу, заїхала БТР (броньова транспортна радіостанція) полку і відразу задавила трьох каченят, що не встигли вискочити з калюжі. З люків БТР виглядали голови в кашкетах серйозних чинів армії: майора Болта і начальника штаба округу генерал-майора Нагорного. На скачках підборіддя військових трусилися як холодець, а на погони сідав їдкий пил. Начальник штабу округу вирішив добиратись до розміщення окремої роти з особливим завданням на БТР за таких причин: по-перше перевірити стан роботи машини, по-друге покорити бездоріжжя, по-третє мати сталий радіозв’язок з штабом полку. То ж хуторяни, побачивши військове “чудовисько” між своїми куценькими хатами, падали ниць з роздумами: “чи не третя світова часом розпочинається?”
-Що це за об’єкт НСО? – запитав генерал-майор Нагорний у майора Болта крізь гуркіт двигуна.
-А біс його знає! По документам числиться як “Кісяк-2”, але останнім часом не було можливості проінвентаризувати. Накази про цей об’єкт якісь не певні. Озброєння роти лише штик-ножі, але скасувати охорону об’єкта безпричинно не можемо, бо не знаємо що там…
-Зараз подивимось! – Завірив майора генерал-майор і ковтнув чергову порцію пилу.
-А якщо там радіація, або отрута…
-Для чого ж тоді з нами їде капітан Грач? Перевіримо все!
Коли БТР під’їхала до воріт роти, ворота були розкриті, біля них в кущах стояло чорне таксі, водій якого дрімав на задньому сидінні… На території роти панувало безлюддя.
-Щось тут не те…- Помітив генерал-майор. Він віддав наказ капітану Грачу вдягнутися у захисний комбінезон із всеможливою апаратурою, йти попереду і доповідати параметри середовища.
-Дивіться, як посохли берізки! – Вказав рукою майор Болт, — точно тут радіація!

Прапорщик Кіржак довго чекав на Акимича, але той неначе щез. Кіржак заморився розглядати нагороди генерала, котрі виблискували на стільці і не втримався. Його мрія бути генералом провалилася ще років тридцять тому, але душа захотіла приміряти генеральське вбрання. Кіржак випив ще стопку, одягнувся в генеральський кітель і похитуючись вийшов із їдальні.
-Здравія желаю, батя! – Привітався з ним солдат Довба, провів „генерала” очима і потягнув у караульне приміщення ялинку вирваної з корінням коноплі…
”Іще один генерал з’явився! – Подумав рядовий Довба, — Так докуримось, що може і третій з’явитись…”
Кіржак слова солдата пропустив мимо вух, бо намірився шукати Акимича і, тримаючись ледь на ногах, вийшов на лінійку перед казармою.
На зустріч прапорщику по лінійці йшов “Бог” у трьох своїх виглядах – попереду “дух”, в костюмі ліквідатора ядерних катастроф, за ним “син”, у формі майора і “отець”, з генеральськими погонами. Кіржаку стало дурно. Він схопився за берізку і тільки “гуп!” — приліг біля неї. Зверху посипалось висохле листя.
-То ж прапорщик Кіржак! – Вигукнув майор Болт, — Але що це з ним? І звідки в нього стільки нагород взялося?
-Такого орла в такій дірці приховали! — Зауважив генерал Нагорний, — Що там у вас капітан?
-Всі показники в нормі! – Доповів Грач, — Поки що… Підходимо до об’єкту.

Об’єкт охорони НСО мав вигляд боксу десять метрів шириною і вісімдесят довжиною. Покритий був прорезиненими брезентами і маскувальною сіткою. “На момент перевірки військовими чинами не охоронявся і мав зірвані печатки та відчинені настіж двері” – так запишуть у звітах і протоколах. А поки що до дверей підходив капітан Грач і у його вушних телефонах щось пілікало і квакало.
-Всі показники в нормі і не перевищують природній фон! – Доповів Грач, — Заходжу всередину об’єкту!
В середині об’єкту були сутінки. Герметичний шолом Грача мало пропускав світла, але все ж Грач помітив вузький прохід між тим, що ще не можна було визначити із-за темряви. Проте хімічні, фізичні та радіаційні показники були в нормі. Єдиний показник який можна було відзначити – це прохолода. Якщо зовні була сформована післяобідня жара, то в середині об’єкту стояла приємна прохолода. Об’єкт утримувався за ефектом термоса – брезентові стіни боксу були двійні. Капітан пройшовся на всю довжину проходу і повернувся назад спокійний і здивований.
-Все в нормі, можете заходить! — Повідомив Грач, — Нічого незвичного не виявлено ! Я іду перевдягатись.
Першим, зрозуміла річ, зайшов генерал Нагорний.
Живі очі людини у напівтемряві боксу все бачили достатньо.
-Ого, скільки зброї! – Щиро здивувався генерал-майор, — Та ще й якої!
Скрізь, куди дотягувався його погляд, він бачив книги, брошури, плакати, складені у штабеля в зріст людини.
-Що це? – Занепокоєно запитав майор Болт.
-Ідеологічна література Радянської армії! – Пояснив Нагорний, — Ось тобі “Краткий курс історії большевіков”, ось тобі матеріали партійних з’їздів, ось тобі твори Леніна… А тут ”Малая земля. Возрожденіє. Целіна”…
-А кому воно це треба? – Болт послабив комірець сорочки.
-Зараз, мабуть, нікому, — генерал почухав за вухом. — Але в свій час хтось в армії довго вагався кому і як служити… Не спалили, і не здали в макулатуру… Мабуть тут тонн сто цієї зброї…
Далі по проходу на купі брошур типу “Два світу – дві політики” спав чоловік в лампасах і у майці, через сон белькотів: “До чого армі-ю до-ве-ли…”
Це був Акимич.

Акимича після “санузла”, як пернатого птаха, потягнуло спорожнятись на об’єкт . В караулі біля об’єкту НСО стояв вже інший солдат — рядовий Куропяткін, дуже ласий на одеколон. ”Хтось любить свинину, хтось любить конину, а я одеколону пляшчину!, — гордився Куропяткін, — Кожному своє!”
То ж Акимич, під дзюрчання спорожнення та філософську думку “До чого генерала довели…”, побачив караульного з перехиленою пляшчинкою одеколону в губах і, змінивши курс, пішов виказати незадоволення солдатом і всією армією взагалі. Куропяткін, побачивши рішучі очі “баті” в лампасах, хутко сховав пляшчинку в проріз брезенту на об’єкті. Акимич підійшов до караульного і запитав:
-Рядовий, ви пили на посту?
-Ні! – відповів Куропяткін.
-А чому від вас одеколоном пре?
-Побрився перед караулом… А од вас он пре самогоном. Я ж не пита…
-Молчать, рядовий! Два кроки вліво марш!
Генерал сам засунув руку в проріз об’єкту, щоб дістати безперечний доказ провини караульного. Порвав рукав сорочки. Акимич зняв сорочку і знову подав команду караульному:
-Відкривай бокс! Я сорок років в армії служив і не привик, щоб мені брехали!
Куропяткін нерішуче м’явся.
-Не положено, батя…
-Дай мені штик, солдат!
Акимич ножем зрізав пломби і легко зламав іржаві завіси. Відкрив двері і по купам книг поліз шукати пляшчину з одеколоном. Скільки зміг, стільки й ліз, та так і заснув у прохолоді.
Куропяткін пом’явся ще кілька хвилин і сам зайшов в середину об’єкта. Одеколон він, зрозуміло, знайти не зміг, але знайшов цілу пачку глянцевих портретів Брєжнєва в маршальскій формі з усіма регаліями…
-О!- здивувався Куропяткін, — оце генерал! Не те що оця п’яндилига…
Караульний взяв пачку портретів із собою і, хоч не знав хто такий Брєжнєв, побіг хвастатись перед товаришами, залишивши Акимича сам на сам із хропінням…

Генерал-майор Нагорний довго дивився на сплячого Акимича і враз люто прозрів:
-Та він же п’яний! Майор Болт, будіть пенсіонера!
Переповнений здогадками і гнівом начальник штабу округа кулею дістався до караульного приміщення. Серце йому підказало всесвітній безлад на терені роти.
В караулці стояв стовпом конопельний дим і семеро солдат, начолі з єфрейтором Абіком Акупяном, роздивлялись портрети неабиякого “генерала” Брєжнєва, що валялись по всій кімнаті: на столах, підлозі, підвіконні…
-Оце новина! – Вигукнув солдат Довба, вдивляючись у начальника штаба округу, який несподівано, неначе привид, з’явився у караулці, — Ще один батя! Вже третій! А портрет четвертий…Ну ми й курнули…
-Не підхаді, зарежу…бугай…- Буркнув єфрейтор Акупян і звалився головою на стіл.
Зачиняючи двері караулки, Нагорний помітив за казармою в кущах бузини ще п’ятьох воїнів, на чолі з сержантом Гробом. Ті соломинками смоктали брагу із трилітрового бутля…Нагорний схопився за серце.
-Що це за бардак?! – З повним серцем люті загарлапанив генерал-майор, — Вони всі тут п’яні і обкурені! Хто за це буде відповідати?!
Начальник штабу округу прямо таки підбіг до лежачого під берізкою Кіржака, і став ногою приводити почуття прапорщика до тями.
-Господи! — Волав гнівно генерал-майор, — Чи є тут хто-небудь тверезий?!
-Є!- Почулася луна із побутових приміщень, — це я!
І рядовий Моторкін вийшов… Це була чорна крапля, яка переповнила посудину терпіння генеральського серця.
-Боль рот-и, — крізь дурман проговорив Кіржак.
У генерал-майора Нагорного серце стиснулося у камінь, легені не могли спіймати повітря, тож кричати він вже не міг. Нагорний тремтячими руками поліз в потайну кишеню, дістав таблетку нітрогліцерину і ледь-ледь її ковтнув.
Моторкін підійшов ближче і глянув генерал-майору у затухаючі очі:
-А я люблю ковтати “колеса”…

Генерал Нагорний сидів спершись спиною на берізку. Біля нього навшпиньках капітан Грач доповідав обстановку: “по радіозв’язку з полку визвали групу лікарів та озброєний взвод спецназу. Через годину прибудуть…”
Біля лежачого прапорщика Кіржака стояли майор Болт і пожований генерал Акимич. Майор пояснював генералу-пенсіонеру:
-Сергій Акимович, особисто до вас ми нічого не маємо. Ну приїхали ви до друга, але ж Кіржак на бойовій службі…
-Та ви не розумієте, — наполягав Акимич, — діло не в Кіржаку, діло в тому, що тут твориться якась чортівня! Ось…
І Акимич протягнув майору книжку під гучною назвою “Враг нє дрємлєт”.
-Зараз я йому покажу чортівню! – Тримаючись за серце мовив генерал Нагорний, — розвалив роту, розхолостив бійців…
До гурту командирів, не лякаючись високих чинів, підійшов рядовий Мішака. Він пробрався до прапорщика і почав його будити:
-Товариш прапорщик, починається прорив! Прорив периметру!
-Що на цей раз? – Тримаючись рукою за голову і ледь відкривши очі спитав Кіржак.
-Метелики!
-Піднімай роту! – Наказав Кіржак і через силу став здійматись на ноги. Він віддав генеральський кітель Акимичу і почимчикував до об’єкту. З усіх закутків території до прапорщика почали стягуватись солдати окремої роти.
-Діти мої! – Заговорив він з солдатами, — Знову до нас завітали коники-стрибунці. Дамо достойний бій незваному ворогу!

Високі чини командування ще ніколи в житті не бачили подібного і з відкритими ротами спостерігали неймовірне шоу.
З усіх сторін горизонту до об’єкту охорони НСО зліталися метелики різних видів, кольорів і розмірів, щоб відкласти на об’єкті яйця, які потім перетворяться в гусінь. Над об’єктом утворилася густа хмара живих створінь. Солдати збивали метеликів віниками з лози, заливали вогнегасниками, спалювали паяльними лампами, топтали ногами і розчавлювали руками…Здійнялася тріскотня, гамір, шипіння і грюкання.
-Що це? – Неначе у Всевишнього спитав генерал-майор Нагорний.
-Воюємо з природою! — Сказав Кіржак, виходячи із хмари метеликів як із парної бані, — Так як вміємо…А ви чого сидите? В єднанні наша сила!
-До чого армію довели…- Додав Акимич, але озброївся своїм кітелем і поринув у хмару збивати метеликів медалями.
-Вперед! – наказав генерал Нагорний майору і капітану, — це вам не в штабі пульку малювати!
У бій з метеликами включились і лікарі, і взвод спецназу, що під’їхали на вантажівці ГАЗ-66. Лікарі збивали метеликів жгутами та шинами для перев’язок, а спецназівці шомполами та пряжками від автоматів Калашнікова.
Лише водій таксі дивився здивовано на баталію і міркував:
-Коли це ще армія так відчайдушно відчує себе могутньою силою?!

Вже аж надвечір потоки метеликів почали міняти курс і стали розлітатись по довколишнім селам.

На хуторі Кісяківці метелики пролетіли через садки і місцеві жителі почали активно заготовлювати отруту для гусені. Але всі вже знали – черговий період коників-стрибунців завершився, а коли почнеться наступний невідомо.
Спецназівці примкнули пряжки до своїх автоматів, лікарі, по наказу Нагорного, обдивились особовий склад роти.
Після тривалої баталії рота вихмелилась і вже нічим не відрізнялась від таких же солдат, як і де інде… Генералу Нагорному стало легше і він від послуг лікарів відмовився. Активно включився роздавати розпорядження.
-Прапорщика оформлюйте на пенсію! Спецназ поки що залишиться тут. Пришлемо сюди ще й спеціалістів по космічним дослідженням. Про об’єкт подамо прохання в міністерство збройних сил і куди вони подінуть сто тонн цієї літератури нас, військових, це не повинно хвилювати…
-А якщо і спецназ того… двинеться того… по фазі…- підказав капітан Грач, — а у них в руках зброя…
-Значить роззброїти! Пряжки хай залишать собі, а автомати хай знесуть в БТР, старшим тут залишаєтесь ви, капітан!
Капітан Грач скривився як стара палітурка військового статуту, треба ж тобі, дружина на вечір кролика смажить… А тут… Накази не обговорюються…

Лікарі погрузили на ГАЗ-66 єдиного постраждалого рядового Довбу, бо йому на ногу наступив сам майор Болт, пальці кровили, розпухли і не виймалися з чобота. Довба всіма доступними методами відмовлявся від „позорної” санчастини, мовляв, тут на місці гадалка Євграфовна чобіт з ноги і без хірурга змовить… Та дарма! Медична частина полку не бажала виглядати перед генерал-майором без роботи. Волаючого Довбу прив’язали до носилок, впхнули у кунг і вантажівка буркнула по дорозі за напрямком полкового штабу.
А от БТР не заводилась… Відмовив бензонасос і генерал Нагорний та майор Болт нервували у безпорадності.
-Ось ваша боєготовність, майор! — Лютував Нагорний, — На цій машині кашу розвозити трактористам і то не можна!
Допоміг вирішити проблему все той же прапорщик Кіржак.
-Моторкін, — наказав прапорщик, — залазь у моторне відділення і будеш там замість бензонасоса!
-Єсть! – Відповів той, — Бензин нюхати, все рівно, що “колеса” ковтати!
-Тільки не переливай порції! – Порадив Кіржак,- Генерал злий як поранений крокодил…
Тож коли БТР на щастя завелась і підняла пил віддаляючись від роти, прапорщик пустив першу сльозу: “Щасти тобі, наша боль!”

В пилюці дороги і в очікуванні смачної вечері в штабі полку Нагорний заспокоївся.
-Жаль втрачати досвідчених командирів, — ділився міркуваннями генерал Нагорний до майора Болта, — Але ж цей прапорщик за віком пенсіонер… Хай дає дорогу молодим! На пенсію відправите з почестями!
-Так, так, — піддакував Болт, — можемо нагородити особистою зброєю…
-Сачком для метеликів? – Вже щиро сміявся генерал.

Сонце сідало за об’єктом. Окрема рота і взвод спецназу готувались до вечері, командував усіма капітан Грач. Про Акимича всі забули, а він теж як не як генерал! Кіржак, захопивши із їдальні самогонку і кавуна, пішов за ворота прощатись з Акимичем та оплакувати свою долю.
Чорне таксі “Волга” купалося в затухаючих промінцях сонця, що сідало за обрій. Вечір прохолоду не приносив, стояла неймовірна задуха, тому водій таксі пішов в сторону хутора набирати каністри з водою. А на витоптаних бур’янах лободи, щиру та кульбаби, по цю сторону колючого дроту, сиділи Акимич і Кіржак у майках і військових штанях. Перед ними був розстелений кітель прапорщика, на якому стояла пластмаска самогонки, розрізаний кавун, солдатський казанок, ложка, кружка, а неподалік, на колючому дроті висіли два кашкета – прапорщика і генерала. Обоє військових мали червоні п’яні пики, по яким стікали краплі поту, і зажурені образою та самогонкою очі. Той, в кого очі випиналися неначе у рака, навіть плакав… І сльози, разом з потом, капали в солдатський казанок.
-Мене таки відправляють у відставку, — ридав Кіржак, — Акимич, хто я є без армії?
-До чого армію довели! — Гнівався другий, у якого штани були з лампасами, — Я всі свої нагороди на об’єкті погубив, і кітель роздер…
-Кітель купити можна, — пустивши чергові сльози, як горох, у казанок, белькотів Кіржак, — Армію не купиш!
-Це вірно, — згодився Акимич, — Але ж і до чого її довели! Вип’ємо за армію!
Сонце сховалося зовсім і починалися літні сутінки. Акимич і Кіржак випивали, згадували минуле і жалілись на сьогодення. До плачучих друзів підійшов водій таксі:
-Ви мене найняли на шість годин, а я тут вже дев’ять… Врємя – дєньгі…
-Дєньгі…- Перекривив таксиста Акимич, — Єслі Родіна накаже, будеш і сутки тут сидіти!
-Ось я тут вже п’ятнадцять років сидів, а тепер, куди? – Кидав в казанок сльози Кіржак.
-Поїхали до мене, — запропонував Акимич, — завтра на рибалку сходимо! Можна по гриби… А от скоро сезон полювання відкриється…
-Війна з природою? І нічого змінити не можна…- Скептично зауважив Кіржак, але згодився. Через кілька хвилин від роти в далину полинула і чорна “Волга”, на задньому сидінні якої горланили військові марші двоє напівроздягнених пенсіонерів.

Капітан Грач бродив біля об’єкту і підбирав генеральські медалі. Деякі найцікавіші приміряв собі на груди… Неабияка альтернатива смаженому кролику.
-Що значить для солдата втратить віру в могутність армії? – Міркував він, — Що значить для окремого підрозділу відчувати себе відірваним від війська? А що значить для армії не знати хто її ворог і для якої цілі вона існує? Ось в якій халепі можуть опинитися всі досягнення військової науки: безцільність на межі страху за майбутнє… Тож для чого така армія потрібна? Мабуть лише для того, щоб охороняти минуле, яке вже сама природа відкинула на смітник історії… В такому випадку, армія із могутньої діючої сили перетворюється на монаха-блудника, який підтримує свій дух обрядом таємності…
За такими роздумами і у світлі вечірньої зорі, капітан забрів за ворота роти. Там на колючому дроті висіло два кашкети, а на прим’ятій траві, на розстеленому кітелі стояв майже повний казанок якоїсь рідини…
-Ти диви, казьонка! – Визначив капітан принюхавшись та посмакувавши, — От, дивина!
-Ну, що ж, за армію! – висловив капітан Грач тост так голосно, що хуторяни попадали на коліна перед іконами, і видудлив все, що було накапано в солдатському казанку.

2002р.