Мова

Мова

Я зрiдка згадую той час,
Коли я жив ще в Українi.
I залишилася вiднинi
Лиш мова, що єднає нас.

Вона скрiзь душу мов рiка,
Тече i не питає згоди
I не дарує насолоди,
А начебто чогось шука,

Комусь в душi моїй гука,
На що немає вiдгомону.
Хiба сльозу мою солону,
Давно вже висохлу, чека?

Без жодних планiв i надiй,
Без зволiкання, без умови,
Тече рiка цiєї мови,
Самотнi човники на нiй.

А кожний човник — то є спогад
Про давнi села i мiста
Про нiжний потиск, довгий погляд
Несмiлу радiсть або страх.

Та рiчка, темна i бурлива
В своiй ховає глибинi
Секрет, чому я нещасливий,
Чого бажається менi.

Я, може, навiть здогадався,
Чому, почавшись iз струмка,
Мене не покидає дар цей,
Ця успадкована рiка.

Чому вона менi шепоче
Ti вiршi, що давно не чув:
Про чорнi брови, карi oчi,
Що я їх майже позабув,

Омрiянi caдки вишневi,
Про степ, i море, i шляхи,
Про зiроньки у темнiм небi…
О, зрозумiло: за грiхи

Таку менi обрали кару:
Не забувати нi на мить
Все те, що втратив i шукаю,
Що неможливо не любить…

…Я зрiдка згадую той час,
Коли я жив ще в Українi.
I залишилася вiднинi
Лиш мова, що єднає нас

Життя

Вело життя мене таємними стежками.
Ця мова, що я вперше чув iї вiд мами,
Менi здавалось: залишилась тiльки в сердцi,
Та залунала в повний голос в цьому серпнi.

Я пригадаю всi слова цiєї мови,
Серед усiх знайду одне, що допоможе
Зненацька висловити сни моi i мрiї…
Моi печалi нездоланнi i надiї.

Воно прилине теплим промiнем до ганку
Чи журавлиним клином в небi на свiтанку,
Неясним шуркотом у росянистiм листi
А чи мотивом несподiваної пicнi.

Коли ж нi слова не знайду у цiлiй мовi,
Вiдгомоню вiдлунням першоi любовi,
Щемливим спогадом о тiм, чим серце млiє,
О невтiленнiм — невмирущiм, о надiї.

Дощами вересень печаль мою умиє,
Усе даремно и безглуздо без надiї.
Cибiрський сiчень заморозить бiль у серцi…
Ряснiють в липнi полуницi, не у серпнi.