ВЕРЕСНЕВІ СПОГАДИ

На цьому збіговиську мені було страшенно нудно. Я взагалі не люблю всілякі коктейлі та презентації. А от моя дружина їх майже обожнює. На її думку, саме тут налаштовуються ділові стосунки та розширюється кругозір. Можливо. Не маю нічого проти, щоб вона розширювала та налагоджувала. Але без мене.
Сьогодні вона мене все-таки „додавила”, довелось супроводжувати. І от я тиняюсь великою залою, роздивляюсь вітрини з глечиками, ляльками, книжками та вишиванками. Все це має презентувати дарунок митців національній юності до початку нового учбового року. На обличчі стійко тримаю маску натхненної зацікавленості – щоб уникнути нарікань на мій жахливий характер з боку дружини потім, по закінченні.
Спіймав себе на тому, що вже хвилини зо три, як втупився у обкладинку дитячої книжечки. Називається „Веселка та її друзі”. Намальоване смішне дівчисько з „хвостиками” та величезними, мов крила гелікоптерів, бантиками. Зелені очиська на пів-обличчя, яких у природі не існує. Лице обсипане ластовинням, ніби монетками. Оточують її кішечки, собачки, птахи. Очевидно, ті самі друзі. Книжка як книжка. Мої хлопці таких не читають вже років п”ятнадцять. Звідки ж почуття дивного неспокою?
– Подобається? – Жіночий голос за спиною. Голос-спогад, павутинка з минулого. Той самий, що тридцять років тому сказав: ”Прощавай”.

Секунди загусли, обплутали тіло. Ціле століття, щоб озирнутись: якою я побачу її? Страшно.
– Олеся…
А очі ті самі, прозора глибінь лісових озер, жовті цяточки навкруги зіниць. Посмішка ледь окреслена на завеликих для її обличчя губах. Дівчата в школі казали інколи спересердя: баньката та губата. Я відчуваю, що знову поглинає мене те озерне тиховоддя і не маю ні сили, ні бажання опиратись … Чи може я й не виринав ніколи?
– Це твоя книжка? – Власний голос долинає звіддаля.
– Уявляєш, почала складати казочки для онуки і виявилось, що вони подобаються й іншим дітям. От і вийшла книжка. А у тебе є онуки?

Дійсно, вже час питати не про дітей, про онуків.
Час…

Ми були звичайними підлітками звичайної школи у невеличкому містечку. Писали твори, розв”язували задачки, отримували погані та відмінні оцінки, списували і тікали з уроків. Все – як у всіх. У останньому класі школу раптом охопила епідемія суцільної закоханості. Почалися записочки, побачення, перешіптування, ревнощі. Тепер би сказали – гормони завирували. Не звернули б особливої уваги: справа природня. А тоді учителі хапались за голови, жахались: що з того вийде? А що таке могло вийти? Ми ж-бо були ще діти: почалися випускні іспити – і все вчухло. І ми розійшлись – своїми шляхами. Назавжди.
Мене ця загальна хвороба вразила найдужче. Я раптом зрозумів, що мені подобаються дівчата. Усі одразу, а закоханий я був у кількох одночасно. Причому, абсолютно щиро. Мені подобався запах їхнього волосся, їхній сміх, їхня хода. Дівчата ж рухаються інакше, ніж хлопці. Мені подобалось, як вони червоніють від моїх безглуздих і нахабних листівок. Як відвертають обличчя, коли я намагаюсь поцілувати їх десь у кутку гардеробу, за пальтами. І як потім скоряються, підставляють шовковисті щічки. Хлопці від мене не відставали, але визнавали: Славко – неперевершений, будь-яку дівчину зачарує „на рахунок три”. Мене страшенно тішило, коли я ловив зацікавлені дівочі погляди. Коротше, гормони вирували на повний хід.
І лише Олеся залишалась байдужою до цих витівок. Нікому не відомо було, чи належало комусь її серце, чи вона лиш – сторонній спостерігач захоплюючої юнацької гри.
До речі, я теж не звертав на неї уваги до певного часу. Вона сиділа у сусідньому ряду трохи попереду, краєм ока я постійно бачив її профіль, золотавий хвостик хвилястого волосся. Але у поле моїх інтересів вона чомусь не попадала. Списати кілька вправ – залюбки, а зазирнути в очі – навіщо?

І от одного дня я образив Олесю. Вийшло все по-дурному, як воно і буває у шістнадцять років. Я зовсім цього не хотів. На уроці географії ми мали дивитись якийсь навчальний фільм. Як на біду, фільм був із титрами.
– Олесю, ти читатимеш, – сказав учитель. У Олесі був глибокий, гарний голос і вона уміла з найнудніших коментарів зробити захоплюючу розповідь самими лише інтонаціями свого голосу.
– Я… я… не можу, – невпевнено промовила Олеся.
– Чому це? – розсердився вчитель?
– Я не бачу титрів, – ледь чутно відповіла дівчина.
Не знаю, що найшло на мене у ту хвилину, але у тиші класу я раптом розсміявся. Як повний і остаточний бовдур. Вона повернулась до мене, обпекла зеленим вогнем:
– Запам”ятай, настане день – і хтось посміється із твоєї біди – промовила спокійно. Ніби зазирнула у моє майбутнє.

Вимкнули світло, хтось інший читав титри. Сусіда по парті і найкращий друг Шурка Великий боляче пхнув мене ліктем у бік:
– Олеся плаче, а ти – козел.

У напівтемряві класу я бачив, як здригаються її плечі, але жодного звуку не долітало до мене.
– Я ж не хотів, – промимрив я. Занадто тихо, тільки для себе.
На наступному уроці Олеся дістала з портфеля смішні незграбні окуляри, одягла їх, ніби відгородилась від усіх, сховала за кривим склом заплакані очі.
Протягом кількох днів я шукав нагоди вибачитись. Я не міг зробити цього при всіх. Не міг – і все тут. Я ж-бо був такий герой, як я проявлю слабкість? Подумаєш, дівчисько порюмсало! Але її німий плач у темряві пік розпеченим цвяхом мозок, не давав спокою. Нарешті, я перестрів її на перерві у гардеробі, там, де цілував своїх „пасій”. До речі, я про них майже забув у ці дні.
– Олесю, я ж не знав… – слова застрягли у горлі.
Вона зняла окуляри, зупинила моє невиразне белькотіння: Іди геть – промовила ледь чутно.
Я зазирнув у зелену очі. Я втопився у лісових озерах. Наді мною шелестіли сосни. Пливло по воді латаття. Спочивали на жовтих пелюстках невгамовні метелики. Але вода була така холодна, що серце зупинялось.

Шкільне будення продовжувало вирувати. У цій невпинній круговерті з контрольних, тренувань, суботників, вечірок та любовних пригод я намагався позбутись шаленого бажання ще раз зазирнути у прозорі очі, пірнути у недоступну їх глибочінь. Всією шкірою, кожною клітинкою тіла я відчував, де вона зараз знаходиться, чи дивиться у мій бік, чи ні. А на ділі наші стосунки перетворились на суцільну сварку, сплетену із насмішок, зневажливих поглядів і непроникної байдужості. Інколи мені хотілося зробити їй боляче, фізично боляче, бо цей бій ставав нестерпним. Інколи – схопити в обійми і цілувати, а поки не згасне холодне полум”я у зелених очах. При всіх. Щоб усі бачили, що горда Олеся скоряється мені.
А потім настав час випускного балу. Ми стояли групкою: Шурко Великий, Сашко малий, Петро, їхні дівчата. Серед них – Галинка, що стала моєю „парою” на цей вечір. Шкільні пари, що розпадаються з першими променями сонця на порозі дорослого життя. Шурко перехопив мій погляд, спрямований у протилежний кінець залу: Йди, запроси Олесю. Час уже припинити цю війну.
Я зробив перший крок.
– Так, іди. Цікаво буде подивитись, як ти танцюватимеш навшпиньки – докинула Галинка.
Я вкляк на місці. Це була жахлива правда. Олеся була високою дівчиною. А я, як для хлопця – так собі, середнячок.
Багато років потому я дивився на старі фото і бачив, що різниці між нами, власне, не було. Та й взагалі, цей так званий недолік – дитячий забобон. Але у сімнадцять років танцювати з дівчиною, що вища за тебе, такого неперевершеного, бодай, на сантиметр – це все одно, що вийти голому на люди. Засміють. А сміх – це найстрашніше, чого боїться підліток.
Наступний танець оголосили „білим”. Нагода для дівчат виявити свої уподобання. Як завжди, пауза: сміливиці вагаються. Олеся йшла через порожній танцювальний круг просто на мене. Я фізично відчував, яка тиша панує у залі: вся школа знала про нашу безглузду ворожнечу. А Олеся знову виявилась сильнішою за плітки, непорозуміння, звичаї та забобони. Сильнішою за мене.
Тридцять років потому я знову бачу її ледь окреслену посмішку, чую неголосне: Славко, я запрошую… Бачу свою зарозумілу пику, що поблажливо посміхається, бачу, як зверхньо знизую плечима: якщо хочеш… Ніби роблю їй велику послугу. Невиліковний ідіот. Її посмішка поволі згасає, так і не розквітнувши. Але її руки вже лежать у мене на плечах, я обіймаю її. Та пісня – вона і досі лунає у моїх вухах, як докір : скажи, навіщо ми сьогодні поряд…
Я знаю, що коли закінчиться музика, хлопці прокоментують цю подію, покепкують наді мною досхочу. Але це не матиме ніякого значення. Тому що її очі знову холодні, я знову зробив невиправну дурницю. Вона піде – тепер уже назавжди. Олеся зникне з мого життя і ніколи не дізнається, як марив я про неї ночами, як боявся навіть вимовити її ім”я, як тинявся вулицями у сподіванні випадково зустріти її.
Музика замовкла. Востаннє тону я у прозорих лісових озерах, востаннє ворухнулись для мене виразні губи, мов чайки злетіли: Прощавай.
Вона пішла, не озираючись. На тридцять років. На вічність.

Олеся посміхається : відкрито і осяяно. Лагідні зморщечки навкруги очей. Срібні іскри у короткому волоссі:
– Так підписати книжку для твоїх онуків? – Ніби і не було між нами цілого життя. Ніби мільйони років тому ми все-таки зрозуміли одне одного.
– Краще поцілуй, – стрибаю зі скелі у прірву, – і пробач…

Добавить комментарий

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.