ЗОРЯНИЙ ЧАС
Така зваблива
І цнотлива
На мапі
Всесвіту
Земля.
Мама,
Верховина,
Україна
Свій дух
Заради сина зберегла.
А внукам?
Ні, передати не змогла.
Які борги?
Їх віддаватиме нащадок…
Землі,
Її ж дари –
У спадок…
Таїн краплистих
Вічний спомин.
Оскомина
Душі
І златозорний піт
Кохання.
І болі,
Затерті
В репресіях.
Зрання –
Облудні
Дороги.
А перестороги?
Чи долі благовісти?
Доріг
Життєвих
Траверсів –
Там Шандор
Петефі…
І Фенцик.
Шукають підмоги.
Там Бродій і Волошин
Не можуть розділити
Одвічно ціле,
Карпатський край.
Дороги…
Там анцуг і холоші,
Там Еган і Шугай
Ходять по окрайку
Слави.
Знай, наших,
Знай!
Політик і опришок
У чому винні?
Так вийшло – понад усе
Свобода пахне
Краще.
Тимін – її
Органічна сполука,
Мозолисте
Тіло
Через рідні долини
У Вічність,
У невмирущість
Тікає.
Дужа днина
Руками
До неба
Сягає…
Дивна
Наука:
На тімені долі,
У хащах
Говерли,
Укмітила сяйво.
У слові
Зростає.
Аж стовпом
Постала…
Заклякла.
Залилась сонцем.
Вітер…
Стовпи.
Простір
Чи заслін це?
Ріки, квіти…
Марево.
Бескиди погоріли.
Куди зазирають
Прозорі тіні?
Навіки
Стовчені у сіль.
Стоять
Стовпи…
Роки.
Куди?
Щоночі вишукують
Недогризки віри,
Каверзи Мари,
Повчання Езопа
І Геродота послання-листи…
Нічні інтриги
Тривожать
Дуже
Затертий і випрілий
Час.
А шлях?
Якого племені,
Якої доби
Всесильні мужі
Кроками
Визначать
Планиду
Для нас?
То, певне,
Про завтра
Пророчать
Чи лудять
Реалії-сни.
На радість,
А може,
На горе-біду
Утомлені сонцем,
Вкарбовані
Часом
І бруком
Видінь,
В Карпатській
Сторонці
Бродять бувальці:
Неандертальці,
Синантропи,
Кроманьйонці,
Пітекантропи…
Люди порфір.
Від зневіри
До Синім-країни,
Від звіра
Тікали…
Де світа окрайок,
Де кесаря слід,
За стопами
Озлобленої долі
Рахували власні мозолі
Фундатори слова
„Народ”.
Рід зупинився
Застиглими
Плямами.
Ріками
Синьої крові
Розлилися
Води.
І посеред води –
Брукована стежка,
Пропалена болем.
Перекреслює усе
І всіх…
Де
Миті інтриги,
Чи індульгенції
Узди –
Йде доля правди
У нікуди.
Нічні
Сентенції.
Там сотні свіч.
А за межею –
Водопійний ріг.
Віки.
Роди.
Така піднесеність
Велична.
Німа язичність,
Без’язика –
Коли сам вбивця
Проти вбивства,
Коли життя
Проти життя.
Там наші погляди
На стику.
І знову ти –
І знову я.
Трансформація.
Ініціація.
А геніальність
Поряд, тут,
Бо там
Невивершеність
Прагне
Знайти до серця путь.
Довершеність
Відбитками
Гаптує вік.
А її доля,
Вихолощуючи злу неволю,
Нове життя цілує
У закривавлені мозолі
Своїх долонь –
Тисячоліть.
ОДИН
Там дзиґарі
Один одному
Поклони б’ють.
Де плаче легіон –
Один радіє.
Годинами-штрихами
Заповнює життя.
Там безліч стріл –
Один удар.
І тисячі зневір’я.
Один і легіон.
Один – не так багато.
Багато – не один…
Якби знаття?
Бо нівелюються
Всі грати.
Один –
Це більше,
Ніж багато.
Один зуміє
Всесвіт поєднати
І навпіл розділити
Часу плин.
Де плачуть легіони –
Живе один.
Він виривається
Із хороводу,
Бо не від центру
Дивиться на ґрати
А бачить
Ззовні оберти
Доріг.
Через вогонь і воду
Один
Несе
Прикмету
Віх.
І зичить
Щедро
Вищий
Дух
Землі.
Ту силу,
Що вже колись
Трепетно
Віддавалась
Мені й тобі.
І вічно віддаватимете –
Надмірне світло,
Що йде від посмішки
Її.
ЛЕЛЕЧИЙ КРАЙ
Кровинка
України…
Сон?
Чи відзвук звівся?
Весь світ
Навколо кривди
Затаївся,
А ти уторувати
Хочеш правди вік,
Знайти реваншу
Слід.
Прагнеш
До Синього рогу,
До Вишнього,
До Бога,
У трансі поклоняєшся
Бику…
Такою бачив
Тебе Скіф.
А я таку:
Змінилося вбрання,
Удосконалились
Дахи.
На межі тисячоліть
Змінили стріхи
Бусли-птахи.
Затвори
Форму поміняли.
Всесвіт змінює своє єство.
А ти?
Хто ти?
Якого королівства,
Чиєї знаті,
Якої віри божество?
В серцевині душа
Вирує –
На скронях
Смертоносний піт.
Говерла (цитадель)
У хоромах сонячних
Нуртує,
А ти, як дивний Апіс,
Почитаєш
Здичавілі хиби
Власних доріг.
Поодалік місток
Єднає горе і любов.
Майбутнє і минуле.
А всі слова –
До кореня основ,
До Матері Землі,
Корови Замуні.
Бо то вона
Залишила горянину
Краплину віри,
Власну
Кров.
Він кривду кличем
Поборов:
Одне життя –
В міньбу на тисячі.
І вже багато –
Вдих один,
Де нескінченість
Всіх життів
Одним життєвим подихом
Злилася,
А потім –
Покірно віддалася
Зойку
Рудої
Глини.
Земля,
Прийнявши
Ржавим лоном
Сріблисто-сизі
Сльози Лади,
Дивно здригається
У тетанії.
Одне
Життя
У тім кінці,
Де Сонце
Сходить
(Божий задум)
У тихий закут.
Одне –
Рятує тисячі.
…і постає
В ефірі
Дивний рапорт:
За Буштином –
Бурштином Анкара,
Дівчина-осінь
Полонила серце
Мужнього Атіли,
Тепер блукає
Потойбічна хмара
По гірському краю.
Досі заповітна,
Закохує у себе
Всіх, кого знає
І кого не хотіла.
Чоловіче єство
Зачаровує в душі здичілі,
Підносить в узвишшя
І кидає у прірву
Талант…
Допіру, не вічно ж зростати.
Бургундська принцеса,
Кринхільда прекрасна,
Єдина зуміє
Атілу здолати.
Небіжчик й дівиця нещасні
На темному дні
Річки Тиси
Залишаться
Вічно лежати.
Невчасно.
Доволі смутку –
На Карпатському
Рахунку
Торжество…
Чистого неба
Очі сині,
Ясноволосий чуб –
Швайдпольд Фіоль,
Єретик-німець
Чи змучений
Словак,
А чи австрієць,
Через гірський
Хребет
Заносить ящик дивний.
До Грушева.
Друкує книги…
Ні Київ, ані Краків
Не знають
Чи Федоров, чи Фіоль
На землі руській
Розтопив припаї
Письменства.
Страшне середньовіччя
Не терпить підміни…
Вже Грозний цар,
Русі Всесильний…
І європейські
Фавни-звірі,
Все прогресивне
Нищать(злий шакал) –
Федорова вогнем…
А Друкаренко,
Поруху син,
Сконає у борговій ямі,
За батька,
У сирій землі…
День за днем
Верховина збирає людські душі –
Жертвоприношення.
Сурми, кинджали…
Атіла –
Покоритель
Чи фавор країв?
Чиї скрижалі?
Хто чого хотів?
А в царстві
Дракули
Вампір
Висмоктує
Життя
Часів.
Лиш сонце, сповнене
Литвом,
Палить Тільця
На олтарі.
Там накрапає
Лазурова кров
На білий
Неземний папір.
То сутність її,
То любов крокує
У Вічність
Того, що
Країну Україну
Лелекою іменував.
