Подорож у село.
Початок подорожі.
Влітку мама повезла Світланку до бабусі в село. Їхати треба було довго – майже два дні. Спочатку сіли в потяг, але це було не цікаво – був пізній вечір, майже ніч, і Світланка відразу ж заснула. Прокинулася вона вже ранком, коли мама на руках виносила її з вагону.
Попутна машина.
Далі було вже цікавіше, автобуси тоді не ходили в село, і довелося чекати попутну машину. Машина так називалася тому, що вона йшла в ту ж сторону, куди треба було їхати і їм з мамою. Але дивна справа, ця машина з такою цікавою назвою чомусь довго не з’являлася, Світланка оглянула всі місцеві цікавинки, поснідала в станційному буфеті, попила газованої води, а машини все не було. Мама залишила дівчинку з чужою бабусею, а сама пішла шукати цю попутну машину. І от, коли Світланці вже набридло абсолютно усе: і півень на паркані, і дядька з козою, і чужа бабуся зі своїми розпитуваннями, прибігла мама і, підхопивши сумки і дівчинку, квапливо побігла за ріг будинку, де на них чекала машина.
Світланка уявляла її дуже великою, красивою і блискучою, але машина виявилася зовсім звичайною, і було незрозуміло, чому саме вона виявилася попутною.
Велосипеди – попутники.
У кузов їм допомогли піднятися веселі дядьки і тітки, вони підсунулися і звільнили місце для Світланки і її мами. У кузові було тісно, тому що позаду лежала велика купа велосипедів. Світланка запитала, чому велосипеди їдуть на машині, вони теж попутні? Усі навколо розсміялися і пояснили, що їдуть на них молоді дядьки і тітки – студенти, але їхати треба далеко, вони дуже втомилися, а машина і для них теж попутна, от тому велосипеди і перетворилися в пасажирів – попутників.
Їхати зі студентами було весело, вони жартували, сміялися і співали. Навіть мама проспівала з ними кілька пісень, Світланці було приємно, коли мамі сказали, що в неї чудовий голос.
Степова дорога.
Через деякий час машина перестала бути попутною, і мама з дочкою опинилися посеред степу перед неширокою дорогою, що бігла вдалину. Уздовж дороги росли дерева і це заспокоїло дівчинку, вона зрозуміла, що з такими розумними деревами вони не заблукають серед жовтих ланів.
Мама сказала, що тут вони не дочекаються попутної машини. У Світланки відразу ж виникло запитання, а може, все ж таки попутна машина повернеться ? Своє питання вона забула відразу ж, бо навколо з’явилося стільки цікавого! Праворуч і ліворуч під деревами росли красиві малинові квіточки і дівчинка побігла їх збирати. Вона перебігала від дерева до дерева, а мама потихеньку радувалася, що дівчинка поки не відчуває втоми. Іти треба було далеко, сяяло пекуче сонце і рано чи пізно дівчинка втомиться і її доведеться нести на руках, але ж у мами були ще дві сумки.
Калюжа на дорозі.
Потроху Світланка почала втомлюватися. От вони вже посиділи під пишною шовковицею, сплели з набраних квітів віночок, попили води. Треба було йти далі, але Світланка почала жалітись, що в неї дуже болять ніжки, а потім хитренько прижмурилася і запитала маму: „А мами теж бувають попутні?” Розсміялася мама і хотіла взяти дочку на руки, але тут дівчинка побачила далеко – далеко на дорозі велику калюжу і закричала: „Мамо! Мамо! Там калюжа, багато води! Підемо швидше!» Мама не стала говорити дочці, що немає там ніякої калюжі, що це гаряче повітря над землею відбиває небо і розливається примарною водою. Вона була радісінька, що дочка забула про попутну маму і сама йде до далекої, несправжньої води.
Попутний кінь.
Потім на пагорку з’явився вітряний млин, його крила привітно махали, немов кликали і говорили: „Половина шляху вже позаду!” А потім, потім з’явився попутний кінь з бричкою і вусатий дядько посадив Світланку поруч із собою, а мама сіла позаду них і вони поїхали, неквапливо, зате не на «своїх двох», як сказала мама.
Дівчинка сиділа і в усі очі дивилася на попутного коня. У місті, де вони жили, коней не було. Крім того, її дуже мучило питання, що спільного у коня і у машини, чому вони називаються попутними. Певно, Світланка неуважно слухала мамині пояснення. Сидіти поруч з дядьком – шофером коня було так здорово! Світланка крутила головою в усі сторони, і раптом побачила далеко – далеко, там, де небо сходиться з землею, багато — багато баранів, вони штовхалися, піднімали голови і бігли, бігли безперервною юрбою. Вона покрутила головою, барани були всюди, але вони були так далеко, що не було ніякої можливості їх розгледіти краще. Очі почали злипатися і дівчинка, попросившись до мами, припала до її боку і заснула.
Прокинулася вона вже в будинку у бабусі і нарешті з’ясувала, що це були не барани, а теж саме гаряче повітря над степом. Але їй все-таки здавалося, що то були барани, які нескінченною отарою бігли на водопій до примарної степової калюжі.
Гарна була подорож, правда?
Путешествие в село.
Начало путешествия.
Летом мама повезла Светочку к бабушке в село. Ехать надо было долго – почти два дня. Сначала сели в поезд, но это было не интересно – был поздний вечер, почти ночь, и Светочка сразу же уснула. Проснулась она уже утром, когда мама на руках выносила её из вагона.
Попутная машина.
Дальше было уже интереснее, автобусы тогда не ходили в село, и пришлось ждать попутную машину. Машина так называлась потому, что она шла в ту же сторону, куда надо было ехать и им с мамой. Но странное дело, эта машина с таким интересным названием почему – то долго не появлялась, Светочка осмотрела все местные достопримечательности, позавтракала в станционном буфете, попила газировку, а машины всё не было. Мама оставила девочку с чужой бабушкой, и пошла искать эту попутную машину. И вот, когда Светочке уже наскучило абсолютно всё: и петух на заборе, и дядя с козой, и чужая бабушка со своими расспросами, прибежала мама и, торопливо подхватив сумку и девочку, поспешила за угол дома, где их ждала машина.
Светочка представляла её очень большой, красивой и блестящей, но машина оказалась очень даже обыкновенной, и было совсем непонятно, почему именно она оказалась попутной.
Велосипеды – попутчики.
Наверх, в кузов им помогли взобраться весёлые дяди и тёти, они подвинулись и освободили местечко для Светочки и мамы. В кузове было тесно, потому что сзади лежала большая куча велосипедов. Светочка спросила, почему велосипеды едут на машине, они тоже попутные? Все вокруг рассмеялись и объяснили, что едут на них молодые дяди и тёти – студенты, но ехать надо далеко, они очень устали, а машина и для них тоже попутная, вот поэтому велосипеды превратились в пассажиров – попутчиков.
Ехать со студентами было весело, они шутили, смеялись и пели. Даже мама спела с ними несколько песен, Светочке было приятно, когда маме сказали, что у неё прекрасный голос.
Степная дорога.
Через некоторое время машина перестала быть попутной, и мама с дочкой оказались посреди степи перед неширокой дорогой, уходящей вдаль. Вдоль дороги росли деревья и только это успокоило девочку, она поняла, что с такими умными деревьями они не заблудятся среди жёлтых полей.
Мама сказала, что здесь они вряд ли дождутся попутной машины. У Светочки сразу же возник вопрос, это будет та же машина или другая? Свой вопрос она забыла сразу же, вокруг появилось столько интересного! Справа и слева под деревьями росли красивые малиновые цветочки и девочка побежала их собирать. Она перебегала от дерева к дереву, а мама потихоньку радовалась, что девочка пока не чувствует усталости. Идти надо было далеко, жарко светило солнце и рано или поздно девочка устанет и её придётся нести на руках, а ведь у мамы были ещё две сумки.
Лужа на дороге.
Долго ли, коротко ли, Светочка начала уставать. Вот они уже посидели под пышной шелковицей, сплели из набранных цветов венок, попили воды. Надо было идти дальше, но Светочка заявила, что у неё очень болят ножки, а потом хитренько прищурилась и спросила маму:»А мамы тоже бывают попутные?» Рассмеялась мама и хотела взять дочку на руки, но тут девочка увидела далеко – далеко на дороге большую лужу и закричала:» Мама! Мама! Там лужа, много воды! Пойдём быстрее!» Мама не стала говорить дочке, что нет там никакой лужи, что это горячий воздух у земли отражает небо и разливается призрачной водой. Она была рада, что дочка забыла о попутной маме и сама идёт к далёкой, невзаправдашней воде.
Попутная лошадь.
Потом на пригорке появилась ветряная мельница, её крылья приветливо махали, словно звали и говорили:»Половина пути уже позади!» А потом, потом появилась попутная лошадь с телегой и усатый дяденька посадил Светочку рядом с собой, а мама села позади них и они поехали, неторопливо, но зато не на «своих двоих», как сказала мама.
Девочка сидела и во все глаза смотрела на попутную лошадь — в городе, где они жили, лошадей не было. Кроме того, её очень мучил вопрос, что общего у лошади и машины, почему они называются попутными. Наверное, Светочка невнимательно слушала мамины объяснения. Сидеть рядом с дядей – шофёром лошади было так здорово! Светочка стала оглядываться по сторонам, и вдруг увидела далеко – далеко, там, где небо сходится с землёй, много — много баранов, они толкались, поднимали головы и бежали, бежали непрерывной толпой. Она покрутила головой, бараны были повсюду, но они были так далеко, что не было никакой возможности их рассмотреть получше. Глаза начали слипаться и девочка, попросившись к маме, припала к её боку и уснула.
Проснулась она уже дома у бабушки и, наконец – то, выяснила, что это были не бараны, а всё тот же горячий воздух над степью. Но ей всё же казалось, что это были бараны, которые нескончаемой отарой мчались на водопой к призрачной степной луже.
Хорошее было путешествие, правда?
