ГЕНІЙ ОДНОГО ФІЛЬМУ
Геніїв Україна народжує дуже часто. Проте, використати їх геніальність на благо дуже часто Україні не вдається. Мабуть генії неякісні? Або якісні тільки не во благо, а в протилежну сторону. А може існують і ті, і інші в таких пропорціях, що ніякого здвигу в сторону блага і не видно… Своєрідний баланс геніальності. А частіше всього буває, що народжений геній довгий час просто не знає хто він такий. І свою геніальність розкриває в процесі нелегкого життя дуже пізно і без належної уваги, від чого страждає і сам, і Україна.
. . .
В нашому селі колгоспний комірник Петро мав відеокамеру. Зараз колгоспи стали називатись по різному: акціонерні товариства, спілки землевласників, але моральний кодекс колгоспника залишився сталий. “Наше значить нічиє, а нічиє – значить моє!”, “Я не краду, а беру!” – основні викладки цього кодексу існують разом з сонцем і владою рад. Тож комірник Петро брав своє, бо грошики в нього водились.
А полюбляв Петро чіпси і купував їх на сніданок, на обід і на вечерю. Таким чином назбиралось за кілька років до двох тисяч пакетиків від чіпсів однієї і тої ж фірми “Чіпси-голд-лімітед”. Петро склав ці пакетики до купи і цінним листом надіслав на адресу фірми. Так от, щоб відзначити постійного покупця і шанувальника чіпсів, фірма подарувала Петру відеокамеру…
Що з нею робити і як користуватись комірник Петро не знав, аж поки не з’явився в нашому селі фотограф.
Фотограф Кузькін родом з села і починав свою фотографічну кар’єру в дитинстві з простої камери “Смєна 8М”. Дорослим доріс до професіонального “Києва” і працював в місті як професіонал на центральних площах в будні, в зоопарку по вихідним дням. Та сучасне засилля Кодаківських “фотомильниць”, суперсервіс фотодруку “Фуджіфільм” і войовнича конкуренція змусили Кузькіна розвестися з третьою дружиною і повернутися у рідне село, щоб якось не здохнути від голоду.
Познайомились ближче комірник Петро і фотограф на колгоспних обжинках. Голова запросив фотопрофесіонала на свято врожаю ранніх зернових в цілях залишити документальні фотосвідчення про ту велику шану, яку отримують рядові робітники поля від районного і місцевого керівництва.
Плівки для фотоапарата у Кузькіна не малось, та хіба професіонал не впорається і без неї, заради того, що на обжинках можна буде добряче попоїсти печінкової піджарки і потягнути три-п’ять скляночок оковитої… Кузькін начепив найбільший об’єктив для солідності і півтори години бігав перед публікою потискуючи кнопку. “Київ” звучно кланцав і районне та місцеве керівництво задоволено посміхалось кожній пташці, що вилітала із пустої фотокамери…
Все нічого, але після торжественної частини до Кузькіна причепились місцеві дівчата: “Сфотографуйте, та сфотографуйте на згадку!” Відмовити їм перед чесним народом Кузькін не наважився. Спробуй поясни комусь, що плівки у фотоапараті не має – не зрозуміє, поб’є об’єктиви. Люди не звірі в зоопарку! Тож іще пів години дівчата позували перед фотомайстром з квітами на комбайнах і серед кагатів пшениці… Тут якраз до фотографа підійшов Петро.
-В тебе хоч плівка там є?! – спитав комірник.
-А звідки ти знаєш? – зніяковів Кузькін.
-От прикол! Ти вже разів сто фотографуєш, а ні разу плівку не міняв!
-Це фотоапарат такий і плівка на “250” , — вибрехався Кузькін, ще й показав пусту коробочку від плівки на якій дійсно значилось число “250”, — У мене ще сто п’ятдесят кадрів у запасі…
-То гайда за столи! Щас приколи почнуться! Там і фоторепортаж зробиш.
Питання “різне” на святі вирішувалось за довгими столами з напитками та наїдками, за якими сиділи незважаючи на ранги і керівники, і трудяги. Тільки тут п’яний комбайнер міг послати куди подалі п’яного інженера, не очікуючи після цього обрізання заробітньої платні.
Співали під бубен, що єдиний уцілів від колгоспного духового оркестра, і піонерський горн, а танцювати було нікому. Одна їз робітниць току вже наче почала роздягатись під музику і “ля-ля”, та потрапила в обійми агронома і згасла у нього на шиї.
Розвозили народ по домівкам частинами, інколи горизонтальними, а хто кріпчий додому їхати не хотів і опирався.
Ось в такій атмосфері комірник і фотограф розговорились і почали один одного поважати. Кузькін розказав “прикол” з фотоплівкою, за що його Петро став цінувати як крутого “приколіста”. А Петро хвастався відеокамерою і жалівся, що не знає як нею користуватись…
-Научу! – пообіцяв фотограф.
-Відплачу! – обіцяв комірник.
І між ними зав’язалась міцна творча дружба.
. . .
Своє перше відео Петро записав на своєму дворі. Відеокамера спіймала в об’єктив горобчика, який крав зерна у курки.
-От, прикол! Як у нас в колгоспі! – захоплено шепотів комірник і тримав рухи горобчика в об’єктиві. Стриб горобчик, цвірінь! Пурх і полетів. Петро об’єктивом схопив траекторію польоту і вперся в обличчя своєї тещі. Теща масними губами чавкала, розжовувала за щокою котлету…
-Тьху ти, прикол! – розізлився Петро, — всю тему зажувала! “Політ горобчика” називається…
Більше свій двір комірник на відео не записував, боявся несподіваних кадрів.
-Ти піди на виробничі дільниці. Цікавіше знімати людей за роботою ніж за обідом,- радив фотограф, — Я колись так сфотографував пожежника, коли той в робочій формі поливав квіти. Яскраве фото! Я ще й назву дав: “Хай завжди палають квіти!” За це фото премію отримав – десять метрів “свемовської” плівки!
-Пробував я,- відповів Петро,- але всі, кого я знімав на відик, зупиняли роботу і як дикуни ховалися хто куди… Приколісти!
-А ти застань їх зненацька. Ото будуть приколи. Типу прихованої камери! Полювання за кадром називається – одні несподівані хохми.
-А премію мені дадуть?
-Тврчість в кіно залежить від режисера. Якщо щось геніальне вполюєш, можливо і премія буде…
Пропозиція Петру сподобалась і у сам собі режисера почалось відеополювання.
. . .
Ніч. Колгоспна заправка. Біля неї заправник з бригадиром сточують солярку.
-Ми за цей місяць вже вісімсот літрів сточили, як списувати будемо?
-Скажемо, що викапала через порізи в шлангу.
-Так це ж ми казали в минулому місяці.
-А шланг ніхто не замінив, значить капає далі… Тут друга проблема – у Захарівни є горілка тільки без закуски, а я так не п’ю…
-У столярці сало є. Правда, трошки теє… присохло. Ти чуєш, щось там в кущах шарудить?
-Чую! То може куниця, або тхір… Кинь в нього цеглину.
…Відеокамера ловить об’єктивом зоряне небо і прямісінько на неї летить темний об’єкт катастрофічно збільшуючись у розмірах… Звук: Трісь! Гуп! Квак…
На слідуючий день комірник Петро з синяцюрою на всю праву сторону обличчя зайшов до Кузькіна переписувати новий нічний сюжет на відеомагнітофон.
-Мало камеру не розгатили гидоли! Оце хохма! А я мовчу. Боляче, око запливло… Сидів ще хвилин тридцять, поки наші приколісти не пішли геть.
-Це ще нічого,- заспокоїв Петра фотограф,- мене колись трамвай зачепив і тягнув метрів триста, коли я фотографував групу велосипедистів на перегонах… Буває в творчій роботі всяке… Геніальність з неба не падає.
-Так! Цегла з неба падає! – згодився Петро.
. . .
Обідня перерва. На тракторній бригаді біля здоровенного ящика з-під вугілля стоїть “дев’ятка — жигулі” голови колгоспу. Коло капоту труться чоловік і жінка.
Об’єктив відеокамери через щілини ящика не може охопити обличчя і ноги… За те, все інше активно записується, разом із шепотінням героїв:
-Семенович! Ну, Семенович! Ви мені трусики порвете…
-Я тобі десяток нових куплю!
-Мені подобаються ці… Ой. Вже порвали…
-Я викину їх подалі! Одна думка, що ти без трусиків…
… На об’єктив відеокамери впала пелена білизни з мереживом. Петро хутко її зтягнув і продовжив відеополювання. А ввечорі, задоволений ще одним “прикольним” відеосюжетом, звернувся до своєї дружини:
-Галю, а чи у нашого голови є коханка?
-А я звідки знаю! Я цілий день куховарю трактористам, не маю часу в гору глянути. Ти б мені краще нові трусики купив – всі позносювались, вже гола ходю…
-Як би ти була коханкою голови, він би тобі десяток купив би! – пожартував Петро,- а як на мене, то можеш і гола ходить. Порядна жінка і без трусиків порядна!
-Холодно без трусиків, — наполягала дружина.
-Ну то купи собі! А я йду до Кузькіна по справі…
-До речі,- похвалилася дружина,- мені сьогодні премію дали, як кращій куховарці району! Сам голова особисто і вручив на обідній перерві.
-Тоді з премії і купи трусики,- порадив Петро і мрійно додав,- Я теж скоро премію отримаю…
. . .
За місяць напруженого відеополювання у автора накопичились десятки “прикольних” тематичних сюжетів.
На фермі, де доярки доливали воду у молоко, а цільне виносили в пластмасових пляшках, привязуючи пляшку між ногами, транспортером на Петра випадково вичистили нічну порцію навозу.
На току цілу добу він просидів заритий у кагаті ячменю, але здобув ролик, як завтока і агроном б’ються між собою за дві тони зерна, що по п’янці потрапило не на елеватор…
Сидячи на даху клуба в голубиному пір’ї, він вполював на відик художнього керівника клубу, котрий поцупив шахові столики собі додому, а на більярді займався коханням з прибиральницею…
-Все це не те! – аналізував роботи фотограф Кузькін,- банально і всім відомо, не пробуджує цікавості. Я розумію, частка прикольного мається, але геніального мало… Треба щось особливе, незвичайне… Я пам’ятаю, як на фотовиставку “Діти очима звірів” виставив свій автофотопортрет і назвав роботу “ Я лев, а ще зовсім дитина”. Це фото ввійшло в десятку кращих в зоопарку… На фото в мене була така борода! Враження повальне!
-А я сам себе можу зняти на відик? – запитав Петро.
-А чомуж ні! Це просто!
І сам собі відеорежисер став працювати над самим собою. І це йому більше сподобалось: цегла на голову не падала, навоз не бризкався… У своїй тихій коморі було спокійно і звично. Атмосфера надихала на творчий прорив у відеофільмах.
. . .
-Я комірник Петро. А це моя колгоспна комора, — позував Петро перед об’єктивом відеокамери. — В мене почався трудовий день і я зараз на ваших очах видурю для себе три літра олії, при чому ніхто при цьому ображений не буде! Для початку візьмемо звичайний прозорий пакетик і цю, давно вже здохлу, мишку…
Відеокамера записувала , як комірник кинув у пакетик дохлу мишу, щільно його завернув і опустив в бідон з олією. В комору зайшов завгосп.
-Я забираю бідон олії на школу і дитсадок. Ось накладна. – звернувся завгосп до Петра.
-Став бідон сюди, зважити треба…
Коли олію переважили, завгосп подивився в середину бідону.
-Та тут миша втопилася! Ну й розплодилося їх в цьому році!
-Не кажи!- згодився комірник, — Скоро вуха повідгризають кляті! На ось відро і вилий мишу сюди…
Завгосп злив пів відра олії разом з мишею в відро, закрив бідон і поніс його з комори по призначенню. А Петро знову пояснював у об’єктив:
-Тепер, ми просто виймаємо пакетик з мишою із відра. Ось вона! Викидаємо цей непотріб на смітник, а чисту олію переливаємо у приватний мій бутиль… Все законно! І прикольно! З вами був комірник Петро.
-Це знову я, ваш Петро-комірник! Сьогодні в коморі будемо отримувати сир! Сир у нас двох сортів – один надто дорогий, другий надто дешевий. Сьогодні я по приколу роздам дешевий сир за ціною дорогого, а залишки дорогого спишу по акту, як дешевий, але погризяний оцією тварюкою…
…Перед об’єктивом відеокамери Петро помахав мордою ледачого рудого кота…
-І знову в мене робочий день. В цей день, я, кмірник Петро, зустрічаю ревізійну комісію, яка буде перевіряти фінансові оборутки комори. Ви бачите п’ять торбинок на столі. В торбинках м’ясо! Їх всього п’ять і членів комісії також п’ять. Зараз ми побачимо, як прикольно члени комісії будуть відмовлятися від м’яса, але потім все ж таки торбинки заберуть собі, куплять дві літри горілки і ми, на цьому столі, відсвяткуємо складання акту перевірки…
-Вже близько до геніального, — погодився фотограф Кузькін, передивляючись черговий відеосюжет, — але ще треба попрацювати над зовнішністю комірника. Ти, Петре, тут виглядаєш як рядовий, типовий комірник, а треба щоб вирізнялась яскрава, неповторна особа! Вуса собі заведи, чи що?
. . .
Та надалі події в нашому селі потекли без участі автора сюжетів. До фотографа Кузькіна завітали дівчата, що фотографувались на обжинках. Їх бажання було скромним – отримати фотографії з себе і не більше. Та коли професіонал запросив дівчат до хати, для сердечних пояснень, що плівку засвітили аматори Кодака, відеомагнітофон був увімкнутий і на екрані горіли сюжети майже готового фільму.
-Ой, що це? Дивись, на дядька Миколу схожий? Он Семенович… – залопотіли дівчата.
-Це мені з студії “Довженка” прислали, — гордо пояснив фотограф, — кіно про село. Художній фільм. Мало хто на кого зараз схожий. Всі однакові…
На селі поширились чутки про “жизнєне” кіно, неначе справді про наше життя… І відеокасета з фільмом побігла по руках селян. В кого не було вдома відика, той йшов дивитися фільм до сусіда.
Може хто і впізнавав себе героєм фільму, та чи мало таких селян, колгоспів і комірників на Україні? Тож селяни щиро вірили, що це художній фільм зі студії “Довженка”. Дехто сміявся, дехто обурювався, а взагалі сприймали сюжети з задоволенням – на кінець кіностудія світового рівня звернулася у своїй творчості до проблем села і показувала неабияку, до гіркоти, правду.
Цей відеофільм неодноразово продивився і голова колгоспу, ще й заявив на правлінні перед членами:
-Обов’язково подивіться правдиве кіно! Дуже багато негативного, що має місце і серед наших робітників! Треба це бачити і викоріняти! Був би в мене такий комірник, як у фільмі, і години б не протримався б на посаді.
До комірника Петра стали звертатися з неприхованою повагою, як до героя з фільму:
-Ну і схожий же ти на артиста! Але ж як уміло підібрані ролі – геть не віриться що це брехня! Професіонали робили кіно!
-Я б за такий фільм “Оскара” дала б, — говорила на селі голова сільради, хоча впізнавала себе в полях з фермером Миколою, — яка може бути порядність у простих селян, коли сама голова сільради таке виробляє…Як це так: ховати податки у одного фермера, а витягувати подвійні у іншого – все через кохання… В голові не вкладається!
Кілька тижнів відеокасета була центром уваги селян. Та цьому періоду поклав край водій голови колгоспу. Дивлячись у агронома відик з “центровим” фільмом він вигукнув:
-Ти подивись! Моя “дев’ятка”! Он мій номерний знак! Коли це на студії “Довженка” користувались номерами моєї машини?
Он де була правда. Це виявився не художній, а документальний фільм! У більшості селян защемило серце… На селі запахло новою професією – перукарі тайги… Але ж відеокамера на селі лише одна – у комірника Петра! Ось де зарита студія.
Всі герої фільму раптово замовчали. Комору Петра обходили стороною. А дружина комірника здійняла чоловікові скандал:
-Ну хай вже їх, а мене ти для чого опозорив?! За які гріхи на все село показав голою?
-А хіба то була ти? – з жахом здивувався Петро, — Та то була ти, Галю?!!!
-Ти думав, що тобі посаду комірника за спасибі дали? Скільки літ поклала я для добробуту сім’ї… А він одним махом все зруйнував.
Тут і теща своє:
-А я тобі казала, Галюсю, нікчема він! Телепень безмозглий! Може ти і мене голою слідкував?
-Я вас і вдітою бачити не хочу! – зірвався Петро, схопив відеокамеру, куртку і під осінній дощик поплентався з села.
Довгий час герої фільму сором’язливо дивились один одному у очі. Сказати було нічого, ні керівникам, ні трударям. Лише фотограф, як людина нова і не задіяна у кіно, заспокоював ображених:
-Колись я сфотографував мера міста в бані з березовим віником. Але ніхто і не подумав, що то мер. Бо назвав я ту фотографію “Атланти тримають місто!” Хіба мер атлант? Він звичайна людина…
. . .
Час лікує все. Змінились в селі події і відеофільм, що наробив стільки шуму, почав забуватись, як і комірник Петро. Місце Петра біля Галини зайняв професіонал Кузькін з порожнім фотоапаратом “Київ”. Голова подарував Галюсі на нове одруження кілька дорогих трусиків і модний купальник. Теща новим зятем нахвалитись не могла:
-Як він гарно розказує про тварин! І про тигра, і про бегемота… А я крім свині в своєму житті нічого не бачила.
На Новий рік Кузькіну прийшла листівка від Петра аж із Харкова. На ній був зображений сам Петро в костюмі, з відеокамерою, в обіймах трьох молодих напівроздягнених топ-моделей. А на зворотній стороні був скромний напис: “Спасибі, навчив!” . Кузькін кисло подивився на свою нову дружину, на свою тещу і думкою послав відповідь: “Спасибі, відплатив!”