ЗЕЛЕНА ПОРТУПЕЯ

ЗЕЛЕНА ПОРТУПЕЯ

В майстерні художника вже кілька місяців стояв творчий бардак, і це ще легко сказано. Змішалися в кучу намальовані коні, люди, і сотні аркушів паперу не знаходили собі місця по всьому приміщенні. Творча війна – так називав такий порядок сам господар майстерні. Він тримав в руках палітру, пензлі і дико щурився на полотно, що було закріплене на мольберті. Через усе полотно, з лівого верхнього кутка до правого нижнього протягнулася зелена смуга на блакитному фоні. Художник намагався у свій витвір вмостити червону пляму, та вже цілу годину не міг вирішити, в яке ж місце її тицьнути. Наміриться, підбіжить до полотна:
-Е, ні… – знову відійде, прищуриться.

В майстерню з шумом і гуркотом прямо-таки ввалився місцевий піп із загорнутим в газети пакунком, метр двадцять на метр сорок.
-І що сіє значить? – відірвався від роботи художник.
-Це я хочу у тебе запитати: що сіє? – люто гримнув піп і гепнув пакунок біля стіни між табуретом і горою планшетів.
-Батюшка, – язвив художник, – я втомлений творчеством, і загадки мені ні до чого. Що ото ви приперли?
У батюшки із очей сипався гнів як просо із дірявого пакета.
-А то ти не знаєш, богомаз! – Він здер газети з пакунку і до хаосу майстерні додався різнокольоровий плямистий витвір з чорними хрестами…
-На минулому тижні я в тебе замовив портрет Миколая Угодника в нову церкву. Що це ти мені зробив?
Художник зашарівся, поклав пензлі і палітру на підлогу.
-Звиніть, батюшка, чорт поплутав. Це не Миколай, це – Варвара. Миколая я вам зараз віддам.
І художник хутко витягнув із стосу ще жахливішу за кольором і змістом картину.
Червоний від гніву піп жбурнув у полотно ключем від церкви.
-Що це за іздіватєльство?
-Те, куди ви попали ключем, – пояснив художник, – то око!
-Око-о! – перекривився піп, – навіщо мені таке о-ко-о! Я замовляв нормальну строгу картину за канонами церкви, лицеприятну і понятну пастві…
-Ну, батюшка, – заперечив художник, – мистецтво – це порив душі і ніякими канонами не можна утримати його політ в устремлінні до високого…
-Яке високе?! – батюшка роздратовано побіг до портрету, наступив на палітру і розмазав черевиками червону фарбу по підлозі.
-Оце високе? – він тикнув пальцем в рожевий сосок на портреті.
-Це грудь Варвари, але чому вона потрапила до Миколая, не розумію. – художник почухав потилицю, – Мабуть і це не Миколай. Миколая вам я зараз знайду.
-Не треба варвар! – закричав піп. – Не треба мені ні твого Миколая, ні Варвари і ще тридцять трьох святих. Віддавай гроші.
Слово “гроші” у художника визвало певні асоціації і він соромно запитав:
-Які гроші?
-Двісті баксів завдатку…
-Ну, батюшка, – став виправдовуватись художник, – гроші – це вода в морі жизні, тому грошей в мене вже немає. І взагалі, ви мені дали завдаток, я зробив вам роботу, ви мені винні ще й доплатити!
-Яку роботу ти зробив? – Піп нервово ходив туди-сбди по майстерні, розносячи сліди червоної фарби по підлозі. – Хто винен доплатити?! Зараз розберемося! – Піп дістав мобільний телефон, натиснув швидкий номер і заговорив:
-Гнатович! Не оддає, як я і казав… Добре, я підожду.
Художник зрозумів, що піп зателефонував дільничному, і той прийде швидко, бо живе поруч. То ж поспішив домовлятись:
-Ну добре, раз не хочете брати Миколая – не біда, давайте я ваш портрет намалюю.
Піп став блідий, як яблуко білий налив, і лише процідив крізь зуби:
-Ні-і-і.
-Ну тоді вашу матушку на згадку. Гроші все одно вже не повернути…
-Ні! Ніякої матушки з твоїм високим…
-Ну, тоді давайте сімейний портрет, в кругу сім’ї: ви, матушка, дітки…
-Я сказав, ні! – закричав піп.
-Добре, добре, не хочете портретів, грець із ними. Можна щось нейтральне, пейзаж, натюрморт. Ось з рибою наприклад.
Художник витягнув із стосу картин полотно, де виділявся контрастом ядовитого кольору скелет невідомої тварини. Очі попа стали круглими, як у риби:
-Ні, ні і ще раз ні! – істерично вигукнув він.

Тут в майстерню зайшов дільничний Гнатович при повному параді: кашкет, портупея, кобура, планшетка для складання протоколів.
-Що тут у вас? – Почав огляд Гнатович, – Так, так! Вся підлога в крові. Жертва верещить в істерії. Будемо складати протокол.
Художник теж помітив фарбу на підлозі і гнівно зиронув на попа:
-Складайте, Гнатович, складайте. На підлозі не кров, а фарба! А ця фарба коштує десять доларів. О, то він мені ще пензню зламав. Пишіть Гнатович, пензень коштує п’ятнадцять доларів і заголовок зробіть: “Прикрий вчинок священика – розгром майстерні”, або “Піп – терорист”.
Гнатович озирнувся довкола:
-Да… Тут дійсно розгром… А це, що таке? – Гнатович зацікавлено зупинився біля картини з зеленою смугою, що стояла на мольберті.
Художник на хвилинку задумався, щоб таке йому відповісти і як назвати картину. Але, глянувши на постать дільничного, відразу знайшовся:
-Це “Зелена портупея”. Міліцейський варіант сучасного мистецтва.
Піп не витримав:
-Ідіть всі до біса! – вигукнув він, рвучко розкрив двері і влупився об одвірки лобом.
-Прости Господи гріхи наші! – Перехрестився піп на порозі і побіг до церкви молитися.

Гнатович довго дивився на зелену смугу на полотні і нарешті з виглядом знавця заявив:
-Какарди не хватає…
-Оце ж, оце ж, – згодився художник, – це ж тільки й думав в яке місце какарду вліпити… А тут вривається піп і все руйнує.
-Сашко, – вже по-дружньому заговорив Гнатович, – віддай йому гроші.
-Та де ж я їх візьму, Гнатович, купіть ось картину, то віддам.
-Ну то намалюй йому, що він просить. Не таке чокнуте, як це.
-Мистецтво, – образився художник, – ніколи не було чокнутим. Мистецтво завжди було з народом і творилося волею народа.
-Була б моя воля! – перебив думку художника Гнатович.
-Ви ж не народ! – огризнувся Сашко, – Ви теж служитель. А в тім, в мене зберігся автопортрет ще з інституту.
Сашко порився в купі творчого сміття і витягнув на світло більш-менш схожий на людину образ: очі як очі, і рот там, де й повинен бути.
-Ну загорни його, – попросив Гнатович, – однесу попу і скажу, що це Миколай… І конфлікт закриємо.
-Заждіть хвилинку! – Мовив художник і почав ритися у підрамниках. Він дістав гарну дубову раму, вставив автопортрет туди:
-Так буде краще, двісті баксів все ж таки!

. . .
В новій сільській церкві правилася служба на честь церковного свята. Поряд зі звичними іконами, подарованими меценатами, виділявся розкішною рамою сучасний Миколай-угодник. Старші прихожани інколи, повагавшись, ставили свічку і йому, а молодші – частіше з нього й починали. Бо був Миколай дуже схожий на симпатичного художника Сашка.
-От вміє малювати! – Дивувалися прихожани.

-Да освятіться ім’я твойо… – співав піп, сердито махаючи кадилом, і в сторону Миколая не дивився. За нього довелося доплатити ще сто баксів, та ще й п’ятдесят гривень дільничному за доставку.
-Іскуство требує жертв. – Нагадав Гнатович, коли забирав у попа гроші.
-Я ваше іскуство на ваших похоронах відроблю. – Пригрозив піп.
-Всі ми на службі. – згодився дільничний. – У мене своя портупея, а у вас своя.
2002р.

Добавить комментарий

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.