Завжди безмежний степ. Ніде сховатися. Сонце пече. Вітри дмуть. А ти як на долоні комарик. А ніч розкриває небо на всі руки, що аж вдихнути зорі можна. Та могили чорніють і видно: і Шпіль, і Розмерицьку.
Я єврей. І корчму назвав “Приют”, аби подорожники душу могли сховати, та й мені якась копійка крутиться.
Що той тракт біля корчми? Звичайна чумацька дорога з півдня на північ, або навпаки. Катаються воликами по сіль у Крим, або якийсь там Пушкін мимо проїде на Лису гору, щоб вірша накатонить з пам’яті про Одесу. Чи орел пролетить, щоб у степових бур’янах мишу піймати.
Це з часом Пушкін класиком зробився, а тоді араб арабом! Чумаки і ті перехрестились, побачивши. А він забіг за горілкою, кинув п’ятак і: “Прощай Мойша! Петербург ждьот!”
Та й Карла в нас був – дід розказував. Той Карла, що дванадцятий, і під Полтавою з Петром, що перший, редутами мірявся. Може з того Карла та з наших курганів, що як голови стирчать серед степу, араб і придумав казку про Чорномора і Людмилу.
Макар Пузо після кварти розказував, що бачив араба Пушкіна із списом перед могилою – п’яний в дризг вірші декламував. Ще й до Лисої гори не доїхав, а вже очманів на імперській мові: “Чудесний холм как будто дишет…” А от де він списа взяв? Та може з могили і витягнув… П’яному і могили по коліна!
Пізніше, ще один класик Шевченко – весь “Кобзар” курганами обплутав:
…Діди лежать, а над ними
Могили синіють.
Та що з того, що високі?
Ніхто їх не знає,
Ніхто щиро не заплаче,
Ніхто не згадає…
Заборгував Тарас мені за горілку цілий червінець, бо тільки пив та плакав і Макара цілував. Макар за нього і підписався, мене попередив:
-Якщо ти, Мойша, будеш ображати оцей нерв нашого народу нагадуванням про борг, будеш мати справу не з ним, а зі мною, а я плакати не люблю! Знайдеш свою могилу на могилі, серед степу широкого…
А степ всепоглинаючий: бур’яни, бур’яни і могили-кургани.
Одне бачити, друге жити із степом. Я тут живу, хоч і єврей. А взагалі – жид! Так мене Макар Пузо називав, коли кварту хотів випити:
-Наливай жидівська морда! – Волав Макар.
Одначе платив справно, чи то дукатами, чи то сріблом, чи то китайським шовковим полотном (у турків добро відвойовував). То ж наливав я, хоч і морда жидівська. Добре, що я не турок. До турків у Макара своє відношення. Не любив він їх. Та і себе також не любив, бо казав: “у нас з турками єдина скажена кров півдня, от тільки віри різні…”
-Тільки тебе, Мойша, я поважаю, — говорив Макар і падав головою на столи… Може йому боляче в середині. А потім заповзав з корчми у бур’яни. А то забирався на курган з шаблюкою, ставав закривши очі і нудно мовчав.
А я йому:
-Злізь на землю, Макаре, бо якби тобі ще й коня додати та пістоль – статуя вийшла б не гірша за Хмельницького. А ти ж не гетьман…
Врубель, той взагалі пропонував:
-Макар, я з тебе пана намалюю! Не стій на могилі. Присядь.
-Панів шаблюкою малювати я і сам вмію, — відповідав Макар, — ти Мойшу намалюй і степ коло нього, корчму нашу біля тракту. Може хто зглянеться.
Не зглянувся ніхто, бо не намалював Врубель Мойшу (мене значить). Вірніше, почав малювати мене, а в нього “Демон” вийшов. Ото тільки місяць для “Пана” з наших курганів етюдом стягнув і подався у Володимирський собор в Києві святі образи виводити – ото вся й пам’ять по степ та мою корчму.
Єдиний хто зважився намалювати мене, та й то не фарбами, а словами, це Микола Васильович, вічна йому від мене пам’ять, Гоголь. Заявився він у нас на кобилячому тарантасі якраз тоді, коли Макар з кургану зліз, а я за особливостями своєї жидівської душі про борг Шевченка якось ляпнув: “якби всіх кріпаків та червінцями дарувати…” – тож і Макар мене ляпнув у пику по-совісті… Очі запливли синяками так, що брови на щоки впали… Ото з мене Гоголь і створив Вія. Бо коли літератор запросив “рюмку водкі”, то, щоб я бачив кому ту “рюмку” налити, Макар мені брову від щоки ложкою піднімав.
Давно це все було. Волелюбний і всепрощаючий степ не пам’ятає зла та образ. Вижити в ньому можуть лише сміливці.
А я от сміливцем не був. Та й помер не по людські. Поліз у погрібник за вином, а якась наволоч, яка євреїв незлюбила, погрібник заперла. А степ же скрізь! Наволоч похазяйнувала в корчмі так, що навіть Макару й на півкварти не лишилося, й подалася по тракту далі – чи на північ, чи на південь.
Жив поки вино сили давало. А коли вже й вино перестало служити людині сонцем енергії, висохло моє тіло біля діжки, а душа ні на небо, ні в землю не потрапила.
Макар Пузо кілька разів в корчму заходив. Покрутиться, покрутиться, а там і пити нема що. Рубонув шаблюкою вивіску “Приют” з криком “Де ти клята жидівська морда? В мене душа горить!” і подався на Лису гору шинки підпирати. Пізніше я взнав, що він останню свою кварту горілки на шаблюку виміняв, зійшов на курган, за звичай, та вже без шаблюки, і замерз там на лід, стоячи в роздумах. Це з нього потім пам’ятник Тарасу в Каневі зліпили…
А мене в погрібнику Котовський знайшов, вже стільки років по тому! В ту пору моя напіврозвалена корчма чомусь полководців приваблювала. Мабуть із-за криниці, яку копав ще мій дід. Степ широкий і гарячий, а полководці на конях по ньому туди-сюди з револьверами та шаблями один одного ловили. А коняка не людина, їй воду відром подавати треба… То Петлюра в моїй корчмі штаб зробить, то Махно свою анархоканцелярію розмістить. Котовський все більш у підпіллі по погрібникам влаштовувався.
-А, тут осьо маланець до діжки кістьми присох! – Вигукнув він, коли побачив мене і змів мої кісти до долу.
Так і топталися червоноармійці по них, аж поки з діжки все вино не видудлили. Потім погрібник зруйнували, а корчму підпалили. А Котовський до них з промовою:
-Не буде тепер білогвардійська воша де кашляти! Порозводилось по всій країні вшивників і гадючників. Степ повинен бути чистим і рівним, як і шлях до комунізму! Прийде час і могили розрівняємо! Зараз ніколи…
І залишився я без даху. Лише ковила, вітри суховії та метелиці-фурдилиги. Ото тільки криничка залишилася, де моя душа свій приют знаходила… Криницю котовці не зруйнували, бо коней любили більше ніж людей.
Хто тільки не пив з моєї криниці: і перші трактористи, і перші колгоспники, і перші розкуркулені. А то при Йосипу Віссаріоновичу, вождю усіх народів, Сталіну, тракт біля моєї криниці бруківкою почали встеляти перші жінки-каменярі… Іван Франко мабуть трохи жаліє, що поспішив написати вірш лише про чоловіків-каменярів і помер. Ех, не запирали його в погрібниках, а то б які шедеври можна було б ще почитати!
В мою криницю сам Адольф Гітлер заглядав, зрозуміло що таємно. Бо була ідея розмістити в криниці шахту для таємної зброї “Фау”. Гітлеру це не вдалося, бо побачив в криниці мене – єврея. Відразу схопився за серце, втік у Вінницькі катакомби і мабуть там вирішив програти війну. “Країну перемогти не можливо, якщо в кожній криниці по єврею живе!” – міг би сказати крилату фразу Адольф, за прикладом крилатих висловів Наполеона, та його заціпило і прихопила параноя. Він уявив себе Бонапартом і спішно повернувся в Берлін лікуватися.
А от Микита Сергійович Хрущов мене не злякався, коли заглядав в мою криницю, хоч і кукурудзяний качан впустив. По всьому степу розмножив подібні моїй криниці-шахти з привидами-солдатами. І як би не я, не було б в Союзі третьої лінії стратегічної оборони саме у південних степах. Хіба американці можуть розібрати з космоса: чи то курган-могила, чи то стратегічна точка з ракетами. Чи то криниця серед поля, чи то шахта з солдатами… Ще й лісосмугами весь степ на прямокутники розбитий, неначе для захисту розорених ґрунтів від вітрів. А насправді для того, щоб американський шпигун, що працює трактористом в колгоспі, не міг побачити скільки машин і до якої могили заїздить…
А я з криниці бачив, як в трубу телескопу, зоряне небо і всі ті супутники-шпигуни, починаючи з першого. А першу людину в космосі Юрія Гагаріна взагалі вітав слізьми. Бач, людина в небо при житті подалась, а я і по смерті не можу. Тримає мене степ потужними ланцюгами, неначе щось не доробив на цьому світі, або не договорив, або отой Шевченківський борг не отримав…
З розбудовою нових шляхів трактом стали користуватися дуже рідко, а в Брежнєвський період в мою криницю трудяги полів стали кидати порожні пляшки з-під пива та вина. В той період проста кринична вода загубила цінність у роботяг та їхніх керівників.
А в епоху плюралізму взагалі в криницю висипали застарілі агітаційні та політичні плакати та лозунги. Планшет “Наша цель – победа кому-нести-чего-кого-куда” ледь не потягнув мене в засмічені глибини брудної води…
На останнє, в криницю засипали рештки розваленої свиноферми, три потерті скати від трактора, купу вже непотрібних агітаційних листівок з виборів президента вільної України, і зрівняли мою криницю з степом… А потім почали зрівнювати з степом і ракетні шахти, навіть американців в степи визвали:
-Дивіться браття демократії, що нічого не заховано в степах – степ голий спить, як дитина після купелі.
Одначе степ на ці моменти зовсім не спав, а бабахкав вибухами і жбурляв на мирян клаптями шахт, вили сигнали попередження, гарчали бульдозери і вирулював серед нашого степу “форд” американського наглядача… Навіть мне той “форд” зачавив би, би був би я не ефірним видовищем. А так, крізь мене прошився.
У наглядача накладні зуби випали від подиву і знаменита посмішка втратилась в пилюці дороги, коли він побачив мене. Відразу схопився за мобільний телефон і передав керівництву:
-Крім нас, за винищенням ядерного потенціалу в центрі Європи слідкують інопланетні об’єкти. В таких умовах, прошу збільшити оплату в чотири рази!
Це я інопланетянин? Я тут живу!
А тепер я живу в лісосмузі, поряд з гніздом рябої сови. Неабиякий сусід, але днями вона дуже уважно слухає мої спогади, а вночі ми з нею гасаємо по полям степів: вона полює, а я рахую угіддя фермерів – якось треба розважатись. Вона не вірить мені, що колись тут була моя оселя – корчма “Приют” і я був центровим Мойшею на весь степ! З якими тільки людьми не зустрічався… Але не подає недовіри, завжди зі мною згоджується своїм мудрим “Угу!”.
А коли набридає мені слухати оте “Угу” сови, молю Господа, коли скінчиться моя маячня привидом? Коли заспокоїться моя душа і полине з цієї праведної землі та грішного світу?
Та ось нещодавно подія трапилась і розвіяла всі мої страждання та сподівання. Зібралися неначе до гурту степові кургани – і Шпиль, і Розмерицька, і інші. Світлові стовби з них до неба потягнулися і почув я голос зверху:
-Неспроста ти, Мойша, серед степів привидом залишився. Бо обраний ти! Бо тільки ти і єврей…
Незабаром степ товаром стане і будуть його шматками продавати. І лише ти, Мойша, ціну степові знаєш, бо і твоя земля це, і з комерцією знайомий – копійку крутити можеш. (Викрутив же ж корчму серед пустельного степу!) А українці прості люди – не євреї, за кіло муки правду продадуть, а на дурнячок кривди собі наміняють. То що для них ті лани широкополі та могили пращурів своїх?
Тобі, Мойша, високе доручення невидиме дано розпорядитись великими цінностями безмежного степу. І як побачать тебе з рябою совою на плечах нерадивці, хай задумаються, чи варто той шматок чужої крови купляти?! Виконаєш своє доручення – заспокоїться твоя душа.
Ось так сталося. І мушу я слідувати тому голосу, бо і свій інтерес в цьому маю. Скільки ще часу мені привидом бути не знаю, але для чого це все я зрозумів – за ради пам’яті про всі народи, для яких степ був рідним і любимим світлом дня і тишею ночі.
Осінь, 2003р.
