І дивна природа в очах заблукала,
неначе забула про рідні кути.
Навіщо наївність надію плекала?
На розум, далекий поріг, накоти!
Хоч стверджують сни, що мені не змінили
і в мові немовби я плавно пливу, –
здається, що крила душі заніміли
і пише життя незбагненну главу.
Розумні птахи так знайомо співають,
що милу хвилину до щастя несуть.
Та хмари із неба мажорність збивають.
Мінор-безпросвітність веде як на суд.
Невпинно шукаю для серця підтримку,
щоб суть потаємну свою зберегти.
Усім самовитим вбігаю від ринку,
але непомітним стає передих.
Не манить чуже, і обридло несправжнє.
Та вічно чарують Добро і Краса,
таке незбагненне Мистецтво зображень
і свіжої рими магнітна роса.