Обійму думками сльози України,
обгорну душею, ніби неньку син,
із очей чудових приберу руїни
та зігрію долю: серця не гасив.
Пам’ятаю щиро казочку дитинства,
що вела за руки в зоряне життя.
Згадкою у небо мрії задивився,
голкою поринув в сірих днів шиття…
На майбутнє гляну – сіються тривоги,
а рожева фарба в темряву летить.
Канули в минуле теплі перемоги.
Крижані поразки хочуть володіть.
Та буття невпинне – невимовно вірю –
розіб’є і греблю суму й лихоліть,
щоб знайти рятунок в суєтному вирі,
охопивши щастям рану, що болить.